Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
- Автор: Пигидо Фёдор Петрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-78-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
— Та це ж злочин, та чи далеко ж до всяких захорувань та пошестей — там же десятки тисяч людей, — казав я.
П. Я… відповів, що він усе це бачив і знає, але безсилий щось зробити: «Всюди такий же розвал, просто розум відмовляється вірити, що це дійсність… І це — під час війни… Я з жахом думаю, до чого може привести нас це загальне безладдя…»
За два дні я помітив, що четверо з тих, що прибули зі мною, мобілізованих жидів було звільнено зі збірного пункту. За два наступні дні в такий же спосіб зникло ще чоловіка десять. Орієнтувавшись трохи, я також зважився. Пішов до якогось зі старших чинів військкомату і сказав, що я маю особливе доручення від «наркомздраву» Союзу та потребую звільнення.
— Ваш документ!
Я вийняв і показав документ «наркомздрава СССР». Він мовчки написав на моїй заяві: «Освободить. НН».
Другого дня я «працював» уже в місцевому відділі наркомздоров'я УССР, а за два дні одержав відрядження до Києва «для перевезення родини» і, нарешті, ще за один день я їхав до Києва. Не буду розповідати про те жахливе «їхав», але за два дні я був у Дарниці. Далі їхати не можна — все живе мусить іти до Києва пішки й саме через міст «Євгенії Бош». Перед входом на міст, по обох боках його, стоять НКВД–исти. Документик «для перевезення родини» — поганенький, але роздумувати вже ніколи. Зі мною їхав також із Полтави лікар К…, але мав ще гірший документ. На ходу він шепнув мені: «Беріть правого, я візьму лівого». Наблизились. «Документ!» Подаю. Дивиться, мовчить, тоді раптово: «П'шол!» Я повільно, не поспішаючи, рушив через міст. Через плече, не оглядаючись, бачу — мого попутника, лікаря К…, затримали. Я надав ходу…»
Ті НКВД–исти на мосту «Євгенії Бош» нагадали мені улюблену примовку мого покійного двоюрідного брата Трохима: «Пан кладе печать, а мужик дивиться — де б його почать». Я бачив сотні й тисячі таких, як шановний п. Г…, але, звичайно, без «документика». Вони, зрозуміло, не йшли на міст «Євгенії Бош», а всякими способами обходили цю «панську печать». Всі вони мандрували також десь від Полтави, Миргорода, але не битими шляхами, а манівцями. Через Дніпро їх перевозили вночі діди–рибалки або жалісливі молодиці:
— …Та де ж уже вас дівати — сідайте. Дак, кажете, від Полтави?… До Григорівки?… Та знаю, чому ж не знати — за царської війни нас ганяли туди… Чому ж не знати… Бачив і я світу, дітки…
І за якусь годину — ви на правому березі.
Після вересневих вибухів та пожеж центральна частина міста та, зокрема, вулиці Хрещатик, Прорізна, Фундуклеївська (Леніна) аж до Володимирської (Короленка) вулиці, Інститутська, Миколаївська (Карла Маркса), Лютеранська (Енгельса) — являли собою жахливі руїни.
З перших днів приходу німецького війська стихійно почалось переселення з підвалів (пивниць) та з передмість Києва до розкішних кімнат, які залишились по евакуйованих комуністах та жидах. Але скоро всю цю справу перебрала до своїх рук житлова управа міста. Всі такі помешкання взято на облік; меблі та інші речі звезено до спеціяльних сховищ і здано під відповідальність призначених керівників будинків. Все це майно зараховано до фонду «безгосподарного майна». Часто–густо до цих сховищ приїздили авта Ґестапо чи СД. Люди, які називали себе ґестапівцями, забирали найбільше цінне з цих речей, залишаючи написану на клаптику паперу «розписку». Іноді ці люди були німцями, іноді ці люди — в уніформі ґестапівців — розмовляли російською або українською мовою. Отже, все найбільш цінне зникло в такий спосіб. Звичайно, в тому розтаскуванні «безгосподарного майна» брали «посильну» участь і свої.
Пізніше майно це продавалось за ціни досить помірковані. Виручка йшла до каси Київської міської управи.