![Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/8/9/7/4/drozofila-nad-tomom-kanta-roman-download.jpg)
Дрозофіла над томом Канта [Роман]
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-180-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:
Юра тормошить мене за рукав:
— Ти що, заснув?
Прихожу до тями. Горілка, мабуть, — сурогатна, бо важчає голова; недавно чув по телевізору, що за цей 1998 рік сурогатом отруїлося понад дві тисячі людей. Пора йти. Прощаємося трохи ліниво, прощаємося захмелілі та самотні.
Потім я довго їду в метро, на станції «Хрещатик» переходжу на «Майдан» і сідаю на лінію до «Либідської». У тролейбусі кондуктор вимагає в мене квитка, показую проїзний. Я навіть не помітив, як потрапив у тролейбус! Від худорлявого пенсіонера, що поруч, нестерпно тхне сечею. Дві хтиві дівчини попереду зиркають на мене, перешіптуються і посміхаються. А може, це мені тільки здається, може, все це лише в моїй хворобливій і підозрілій до навколишнього уяві? Пізнаю в них своїх студенток, в авдиторії вони сидять на перших лавах, біля вікна, завжди дивляться на мене. Чого вони сміються? Може, з мого почервонілого носа, на якому зранку видавив прища?
Відвертаюся.
Нестерпний запах сечі.
Виходжу на Голосіївській площі.
Я так тебе безтямно кохаю, сам, у цьому порожньому місті, що думки про тебе стають єдиним порятунком від навколишнього, від чужих і непривітних облич, від туш, закутаних у пухові куртки, шуби, дублянки, що штовхаються у громадському транспорті, від в’ялих потисків рук і стандартних люб’язностей; стривожена чи відчуваєш як ми холонемо ніби серця наші працюють від електроенергії як іще нам любити нашу сумну любов неспокійну коли розрізають мотуззя наших рук коли наші очі закапують отрутою посмішок у зимовому місті без снігу де ґумові мешканці вчать нас рости.
Не зникай, я не можу бачити твого образу, бо він, як нетривке відображення в неспокійній воді, щоразу розмивається, поступається хвилям нескінченної пітьми, в якій жодного промінчика, жодного проблиску.
Пригадую, коли ми прощалися — в тебе був настільки виснажений вигляд, а очі так хворобливо світилися, що я аж злякався. В голову закралися неприємні думки, що це остання наша мить, що потім буде страшний обвал, землетрус, цунамі невідомого. Пригадую: я здригнувся тоді, бо нутром відчув, що ми бачимося востаннє. Спересердя плюнув. Ти лаяла мене, що плювати на землю — гріх. Я з жахом очікував нашого «потім», що дихало наді мною в час моєї мовчанки, безсоння, ностальгії, смутку чи меланхолійного блукання Голосіївським парком.
— Вам телефонували, — з хитрою усмішкою каже лаборантка, — знову дуже хочуть читати Фройда.
Через вибори нам уже місяць не виплачують зарплату. Це завжди так відбувається: влада, щоб пропхати свої партії до парламенту, на виборчу кампанію «стриже» гроші з бюджетних установ. Колеги по кафедрі нарікають на життя, зібравшись у невеликі купи по троє-п’ятеро. Вони пригнічені, сварливі, ображені, вони багато згадують про свої проблеми — хворі зуби, підростання доньки і необхідність купувати новий одяг, будування дачі (нема чим платити робітникам), похорон тітки, купівля меблів, завдаток за нову квартиру, операція на шлунок, геморой, глисти, підшлункова, син-наркоман, сусід-шизофренік, словом, у кожного своє. Дивлюся на них збоку і кисло посміхаюся, оскільки мало переймаюся такими проблемами. Навіщо мені гроші?
В мене також є свої проблеми: на сідницях протерлися труси і вони тепер схожі на якусь бомжівсько-аванґардну модель невизнаного, відбитого модельєра; в моїх капцях тріснула підошва і в однієї доброї бабусі у переході на станції «Либідська» я купив войлокові вкладки до взуття — тепер почуваюся краще. В мене ще є непогані штани, які два роки тому купив за кілька гривен на секонхенді, щоправда, вони вже трішки протерлися на колінах, але ще можуть послужити кілька місяців. Але все це не суттєве, данина нашій надмірній турботі про себе. Майже нікуди не ходжу, а той дріб’язок, який часто «крапає» в мою кишеню з гонорарів за ті чи інші поганенькі рецензії та статті в газетах і журналах, вистачає, аби купувати цигарки, продукти, деколи пиво і протягнути таким чином ще місяць-другий. Навіть на книжки інколи вистачає. І взагалі: треба жити не заради того, щоб їсти, а їсти заради того, щоб думати.