Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Любове моя, тебе знову силкуються прогнати з моїх роздумів, брутально намагаються зайняти твоє місце. Але ж я не хочу ні на хвилину розлучатися з тобою, розлучатися зі своїми неспокійними й беззахисними почуттями до тебе. Стаття — знаю, треба. Але завтра буде ще одна стаття, виступ, рецензія, конференція, відгук на книгу, клопоти, потиски рук, банальні розумні балачки. Яка нудота! Господи, як це нестерпно й жорстоко думати про зайве й недоречне, про те, що мене насправді не стосується, що сковує й пригнічує!

Однак я в праві наректися щасливим, бо маю незгасну віру в мою маленьку дорослу дівчинку. Ти просто божественна — в листах і в моїй пам’яті, найцінніше, що в мене є зараз. Павло був далекоглядним, коли прорікав, що людина оправдовується вірою незалежно від справ закону. Коли ж я побачу завершення мого оправдання? Коли ж я звільнюся від цього великого зовнішнього світу, що розсіяв нас нарізно, як піщинки в своєму безмежному океані, і навіки втратив?

Ти вщент наповнила моє життя собою, бо присутня скрізь: на лекції коли розповідаю про пантеїзм миколи кузанського а подумки вештаюся з тобою тихим сквером і ніби неслухняну доню годую тебе печивом ти присутня у транспорті коли вдивляюся в обличчя незнайомих жінок радіючи що вони звичайні й неподібні на тебе присутня в моїх недолугих снах хоча й не можу їх запам’ятати але знаю ти поруч наче невидимка завжди поруч бо я признатися скептично ставлюся до катастроф на залізницях ти присутня в моєму безсонні в цій нестерпно довгій радості-покаранні я помітив що ти деколи боїшся мого безсоння бо ховаєшся за чорним маревом і коли тобі вдається зникнути розтанути ніби димові тоді я заплющую очі і плачу своїм беззвучним болем у мене залишаються твої листи ніжна дівчинко і я молюся твоєю ностальгією старанно розсортованою в семи конвертах до мене приходить полегшення спершу через утомлену усмішку потім через заспокоєння я цілую пожовклі пожмакані аркушики і відчуваю як у мене вливається блаженство з чорної пелени пам’яті знову виринає твоя ледве помітна тендітна усмішка ми разом у нашому далекому січні веселішим здається відблиск місяця за тьмяним готельним вікном ти шепочеш про своє старовинне місто про двоповерхові будинки про кумедну угорську мову про субтропічний клімат і підозрілих людей із колючими чорними очима з яких жевріє нудний провінційний дух сепаратизму ти говориш про самоту і я міцно притискаю тебе мою маленьку дорослу дівчинку з материнськими грудьми ти говориш мені про нас і ми щільно замотуємося в наші руки ніби боїмося що нас розлучать нещирі та лукаві люди з лихими помислами.

Думаю, що це той рідкісний випадок, коли повністю звільняюся від себе, своїх понурих думок про теперішнє і відчуваю приємне збудження — справжню насолоду від перебування біля дорогої мені людини. В такі хвилини забуваю про турботи, що залишилися від минулих днів, про зобов’язання, які чекають на мене в недалекому майбутньому. Можу стати легковажним: кортітиме блукати нічним містом, вештаючись незнайомими вуличками й провулками, в першому-кращому нічному магазині купити пляшку львівського або донецького пива, повільно його дудлити, потягуючи цигарку й розглядаючи нічні вікна осель.