Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Наступного дня зустрічаюся з Юрою, кажу йому, що від неї знову прийшов лист.

— Ти стаєш схожим на ідіота, — з нотками роздратування говорить він, — тобі треба напитися, набратися в дим, бо інакше рано чи пізно дашок поїде.

Набратися? Це добре. Щоб упасти, упасти на вулиці під паркан, упасти в тролейбусі чи на зупинці, обісцятися, відрубатися, щоб обікрали, потовкли морду чи патруль забрав ув «акваріум».

— Але я ж тобі ще не читав.

— Дякую, не треба, знаю ці листи напам’ять.

Знає їх напам’ять… Він знову мені не вірить, певно від того, що не любить писати листи. А хто листів не пише, той їх і не отримує. Юра не розуміє, що листи живуть зовсім іншим життям, у них зовсім інша людина — інша від тієї, котра пише, і саме ця інша людина здатна проникнути через листи в душу. Це ніби приємний і водночас невідомий вірус, що змушує тебе думати про незриме й далеке, змушує уявляти його і дихати ним. Людина тоді стає інтимнішою, ніби оголює свою внутрішню правду, яку не всім дано знати…

— Тобі треба бабу? — каже він, п’ючи каву за монітором.

— Гусь ти, неглазурований, як кажуть на Троєщині.

У його редакційному кабінеті трохи прохолодно. Заходить дівчина-коректор, кладе кілька аркушів йому на стіл, виходить і забуває зачинити за собою двері, від чого з коридору чути голоси журналістів, які, мабуть, сперечаються. Юра незадоволено підводиться і зачиняє двері. Я дивлюся у вікно на порожню вулицю.

Він довго шморгає носом перед монітором, і несподівано каже, що мені треба розвіятися. Я наперед знаю, про що він: щоб я неодмінно познайомився із якоюсь мішком прибитою куркою, знервованою, виснаженою від книжок маразматичною дурепою, студенткою або викладачкою, яка щодня капатиме мені на дах своїми тупими навчальними чи науковими проблемами. Він усміхається і каже, що я божеволію, поволі з кожним днем божеволію. Краще бути повним придурком, аніж повним… нормальним ідіотом, яких навколо, хоч відбавляй — на кожному кроці, інколи з лагідними сімейними очима, а інколи з пихатими та самовпевненими поглядами. Я кажу, що таких треба відстрілювати, сотнями, тисячами; у прекрасні Середні віки все було просто і ясно: прийшла чума — завалила кілька мільйонів, прийшла війна — також трохи «розвантажила», прийшли інквізитори — професійно підійшли до справи; а зараз? — вакцини, щеплення, гуманітарна допомога, антибіотики та інше лайно, що сприяє розвитку популяції ідіотів.