Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
— Разом не хочете?
— Вийде — так чи інакше — разом… Тільки до цього «разом» треба підступати з різних боків… Ваш батько правильно сказав: з фашизмом марно боротися методами парламентського демократизму… Ми кокетки, Андрію Володимировичу, ми граємося в демократію… Знаєте, як свого часу Шеварднадзе нагнув домушників у Грузії? Ні? А дуже просто: провів зміну Кримінального кодексу республіки і вдвічі підвищив строк за домашні кражі… Ну злодії й ринулись із Тбілісі… А тут — «ах, ні, що ви, треба профілактувати злочинність, Леонід Ілліч правильно говорив: «Народ стомився від жорстокості, дамо людям пожити спокійно!» Дали…
…Звернувши з бульварного кільця на Петровку («Москвич» за ними не поїхав, газонув до Трубної), Строїлов вивалився з-за баранки, Костенко не встиг його навіть зупинити (от дурний, друга машина напевне йде слідом, контрольна), кинувся до телефону, набрав «02»; даремно все це; бандюги зараз звернуть до ресторану «Узбекистан», там можна не тільки номер поміняти, а слона вивести, ніхто уваги не зверне: в умовах демократії, навіть молодої, люди починають втрачати породжений тоталітарністю дух загального пильного доносительства, думають більше про себе (особистість пробуджується), ніж про те, як одягнуті і про що розмовляють ті, хто їх оточує…
— Даремно ви це, — сказав Костенко, коли розпашілий капітан кинувся на своє сидіння, люто газонувши, розвернувся, мало не врізавшись у маршрутне таксі, й погнав униз, слідом за «Москвичем». — Смисл? Куди мчитеся?
Не відповідаючи (зовсім попелястий став), Строїлов зробив круг, проскочив мимо «Узбекистану», звернув до Центрального ринку, розлючений, ударив кулаками по баранці і, несподівано для Костенка смачно виматюкавшись, пояснив:
— Черговий по ДАІ став з’ясовувати, хто я такий, замість того щоб номер записувати й передавати тривогу на пости…
— Це новина для вас? Ще Бісмарк писав, що росіяни повільно запрягають, але швидко їздять… Спочатку нас жарений півень має в зад клюнути, а доти — неповороткі ми й спокійні до абсолютної надмірності… Я ж казав — даремно…
Лише віддзвонивши до начальства в ДАІ (розмовляв з ледь стриманою люттю, але коректно, витримки хоч відбавляй), запитавши Ізмайлово, чи не засікли десь Варенова (ні, не засікли, як крізь землю провалився, шукаємо повсюди), закінчивши обмін інформацією з КДБ — запросив дані на родичів Сорокіна, якщо такі залишились, — Строїлов очікувально обернувся до Костенка.
Той пошукав очима великий аркуш паперу; Строїлов немов зрозумів його (як це часто буває: відчуваєш бажання співрозмовника за мить до того, як він виразить це словом!
Ми ще тільки стоїмо перед пізнанням безкраїх загадок світу, щенята напівсліпі, а гонору скільки?! упевненості у власному всезнанні?! фанатичної віри в дурні баєчки?!), вийняв з шухляди поганенького стола (тільки у малорозвинених країнах такі меблі в робочих кабінетах, як у нас) графлений для преферансу аркуш (оце так кооператори, ну, молодці, га!) і твердо сказав:
— Не вмієте на шматочках писати… Я також… А за гонки — пробачте. Образи не міг погамувати.
— Нічого, буває… Я через це проходив. Ну, давайте креслити… Повернемося до грудня вісімдесят першого… Із справи видно, що Маргарита Набокова, подружка Зої Олексіївни, приїхала до неї між дванадцятою й першою годиною з невеличким, так?
— Так.
— З її свідчень можна зробити висновок, що вона чекала під дверима майже п’ятдесят хвилин, так?
— Саме так.
— Потім стала дзвонити від сусідів, але телефон Зої Олексіївни був безперервно зайнятий… Правильно?
— Так.
— Переносної телефонної трубки у ванній кімнаті у Фе~ дорової не було, так?
— Правильно.
— Отже, за логікою, її саме в цей час убивали… Чи вже вбили… Чи вбивця просив її не відчиняти дверей. Так?
— Так.
— Чи вона сама чомусь не хотіла відчиняти дверей… Може, до неї прийшов Гена, просив знову пустити його на постій… Так?
— Так…
Костенко зручніше влаштувався на підвіконні, насупився, вперто, йшов за думкою:
— Хто й скільки разів допитував її постояльця Гену з оркестру МВС? Отож бо й воно… Один раз, потім — ні-ні! Звідки він узявся в домі Федорової? Хто навів? Хто дав її адресу й телефон? Назвав адміністраторку, а її навіть, не викликали на розмову… Все пройшло мимо нас… Я ж кажу: тільки-но наближалися до чогось, що було неугодне якійсь силі, нас осмикували: «Ведіть розслідування, а не фантазуйте…» Але ж виникає ще одне запитання… І Броніслав Брушинський, старий друг Зої, і артист Москонцерту Володимир Руднєв в один голос свідчать, що Федорова дзвонила до них від години до трьох, збирала бригаду для поїздки на гастролі до Краснодара… Розумієте?