Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
— На це я не звернув уваги.
— Я ж кажу, почерк у оперів поганий… Я звернув увагу, бо десять разів справу утюжив… Який смисл брехати цим людям? По-моєму — ніякого… Так, правильно, слідів насильства й крадіжки не було, але чи не означає це, що до версії звичайного пограбування нас підштовхував убивця, який лишив на підлозі гільзу? Професіонал напевне забрав би… А перед нами розіграли спектакль аматорства…
— Чому? Переляк, бажання якнайшвидше втекти…
— Правильно… Все правильно, тільки чому в районі дванадцятої у квартирі чувся шум води? А коли Федорова розмовляла по телефону з друзями, то ніякого шуму не було? Тільки начебто вона з кимсь перемовлялася… До речі, подружку свою, Маргариту, вона кликала до себе після першої години, та приїхала раніше… І знаєте, що я зараз подумав? Якось мій друг з Чека сказав, що розвідники, намагаючись уникнути підслуху, вмикають воду — ніяке радіо чи телевізор не врятує від звукозапису, все одно відділять потрібні голоси від сторонніх, а от коли шумить вода, записати смисл того, про що говорять люди, які хочуть зберегти таємницю, неможливо… Хтось із наших висунув версію, що Зоя Олексіївна, діставши відмову у виїзді, зв’язалася з організацією, яка допомагала грошима таким же, як і вона, нещасним… Я почав крутити цю лінію, але прийшов наказ: «нб треба, дурниці, ми перевіряли»… А що, коли нинішній Дейвід, у минулому Давидов, був тоді в неї? Або Хрінков… Тьху, Сорокін! А вже ця сволота напевне знає, як уникнути звукозапису…
— Зв’язку не бачу.
— Я теж поки не бачу, але щось у мені молотить…
Дедалі більше мене цікавить, чим цей радянський Дейвід займається в Америці. Ми допитували у справі Зої племінника Арманда Хаммера, чомусь писали його «Гаммером», і дуже великого лиса допитували, на ім’я Лев Йосипович Родін, американський бізнесмен російського розливу… Як думаєте, зможемо через них з’ясувати нинішню професію Дейвіда, якого возить у «Волзі» з чужими номерами садист з плачливими очима — штурмбанфюрер Сорокін, він же Хрінков?
Строїлов, наслідуючи Костенка, відповів так собі лінивенько:
— Мені сьогодні в Держконцерті сказали — я навмання туди подзвонив, — що Дейвід зараз подвизається як менеджер російськомовних письменників та акторів.
Костенко посміхнувся:
— Ну, Строїлов, ну, сучий син, умив мене, губочкою обтер, як малюка! Ну а далі? А де ж касетки Зоїні?! Де? Де вони?! Кому знадобились?!
Сплигнувши з підвіконня, Костенко витяг записну книжку, погортав її, досадливо виматюкався, поліз у кишеню, перебрав кілька візиток, знайшов потрібну, набрав номер і, закуривши, присів на краєчок стола:
— Алло, товаришу Ромашов? Це Кр… Невже в мене такий примітний голос, що з першого слова впізнаєте? Правда? Хм, не знав… Ну, здрастуйте, карний розшук вітає Чека… У мене питання: не змогли б ви — а коли не можете, то хтось із слідчої служби КДБ — з’ясувати: чи не мав якийсь там Сорокін з колишнього слідчого чи П’ятого управління, що раніше називалося Секретно-Політичним відділом, засуджений у п’ятдесят сьомому за те, що був катом, в особин стому користуванні пістолет марки «Зауер»? Я? З Петровки… Телефон? Зараз спитаю… Який у вас номер, товаришу Строїлов? Готові? Диктую…
… Строїлов подзвонив Костенкові майже о першій годині кочі, довго вибачався за те, що так пізно тривожить, нарешті пояснив:
— Я не наважився б вас тривожити, Владиславе Романовичу, але експерти з Ярославського обласного НТВ повідомили, що човен слюсаря Окунева підняли…
— Того, що з кооперативного гаража? Який у Саблазі сидів?
— Саме так… Отож, хлопці вважають, що його човника хтось розконопатив перед тим, як відправити по рибу… І бензину в мотор залили на саме денце, бак лиш до середини озера доїхав…
— Окунєв сам-один там був?
— У тому й справа, що привіз його якийсь приятель на «Волзі»…
— Тільки не кажи, що це був Сорокін.
— Не кажу. Другий був. Чи то кавказець, чи то єврей… Переночував у тієї бабусі, де завжди зупинявся Окунєв, і поїхав на світанку, ось усе, що поки мають…
— Їхати туди треба.
— Завтра ранком подамся.
— Вам немає резону… Ви — міський, хай там районна міліція скородить, вони це вміють… Ви мене чекайте, в мене завтра архіважлива зустріч. З ким — не сказав. Він і не міг говорити про це нікому; якщо хочеш зробити справжнє діло, навчись мовчати, інакше все пробалабониш.