Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Не відала вона, що то було чисто професійне збудження, викликане вдачею. Радості, мабуть, я не матиму навіть по успішному завершенні справи. В кімнаті, сівши застіл, набрав номер телефону Великошича. За вікном, надворі, Хавара загинав жерсть. Помітив мене й помахав молотком. У трубці пролунало коротке «алло».
— Це я, Арсен.
— А… Вже з'їздив?
— Тільки що вернувся.
— І як? Що там бахкає?
— Василь під грушею загинає бляху, — я перевів подих. — Сергію Антоновичу, вимальовується слід.
І я йому розповів про розмову з Шепетою, про фотографію Карпаня в кімнаті Дубовенко, про Ніну, яка назвала його батьком. Висловив і свої припущення. Великошич мовчав, а я ще дужче хвилювався.
— Що ж, вітаю, — мовив протяжливо, напевне, посміхнувся. — Кінчик з клубочка виткнувся. Побачимо, куди і до кого він приведе. Аби фото виявилось не випадковим.
— Воно таке, як у справі, — гаряче заперечив. — Лише сам Карпань міг його залишити. Сам!
— Логічно, звичайно, — погодився слідчий. — Але від сюрпризів у нашій роботі ніхто не застрахований. Завжди готуйся до несподіванок. Чому б десь не знайти Шепеті фотокартки і не віддати Дубовенко, яка прижила з кимось дитину? Га?
Мені, враженому домислом слідчого, наче заціпило.
— Приїдеш — подзвони.
Ох і здібний Великошич на різні версії! Часто-густо перекреслював усю роботу, ставив її з ніг на голову, домагаючись напруги в пошуку, розслідуванні, слідстві, глибокого, всебічного вростання у справу.
— Знову їдеш? — запитала мати, крутячи м'ясорубку.
— Трохи пізніше, — я швидко вийшов надвір, щоб вона не помітила зміни мого настрою.
Не полишала думка про зустріч із Дубовенко. Повільно, здавалось, спливав час. Ненароком угатив молотком по пальцю, аж під нігтем запеклася кров.
Близько п'ятої години прийшов Горак. Зупинився коло мене, обмахуючись, ніби віялом, кашкетом.
— На дощ парить, — сказав.
Я поглянувна небо — ні хмаринки.
— Підведе ваш барометр.
— Ще не підводив. А нову хвіртку маєш?
— З дощок зроблю.
Дядько Гаврило скривився.
— Я тобі виготовлю залізну.
Здивувався його послужливості, але скористатися нею не міг. Та й не повірив у щирість Горака. Просто він мовив знічев'я, аби щось сказати.
— Не треба, дядьку.
— Дарма, Арсене, — сумовито-похитав головою, очевидно, зрозумів причину моєї відмови. — Злість пересілась. Я багато думав. Воно правильно. В тебе така робота. Попусти отим усім — на голову сядуть. Але своє є своє: болить.
— А як Степан? — вихопилось у мене.
— Що Степан? — стенув плечима. — Вилежується на річці, догулює відпустку. Хоч і син, а в душу йому не заглянеш.
Він обминув веранду і зник за причілком, його відвертість присоромила мене і водночас розтопила лід відчуженості.
Я посміхнувся. Забитий палець не дозволяв мені міцно притискати обухом сокиру до жердини, і я несамохіть уповільнив темп, але не кликав матері на поміч.
Розділ п'ятнадцятий
Ніна, напевне, зачула вуркання мотоцикла, бо тільки-но я наблизився до ґанку, вибігла з будинку навстріч у барвистому халатику й зупинилася переді мною, розгублена та пригнічена.
— Приїхали скаржитись мамі? — запитала сумно, підупало.
— На кого? — не второпав я.
— На мене, — не насмілювалася глянути в очі.
— А що ж ти зробила?
— Гм!.. — вона смикала задирку на вказівному пальці. — Ніби вже забули.
— Забув, — я таки не пам'ятав, що вона мені говорила в перший приїзд, окрім про Карпаня.
— Жартуєте, — відкусила задирку. Пучки в неї руді, наче після шкрябання молодої картоплі.
— Я мовчатиму, Ніно, — пообіцяв їй, хоч і не знав про що.
— Ой, як славно! — сплеснула зраділо і зиркнула сяючими ожиновими очима. — Я хімію здам, ви не думайте… — На ґанку щось зашипіло, і дівчина югнула за поріг, гукнувши: — Зачекайте, я зараз.
Глипнув на годинник — десять на восьму. Сів на лавці під вікном. Навпроти, через колію, з майданчика блокпоста на мене дивилася Шепета. Вона Ніні нічого не розповіла, інакше б дівчина зустріла мене з підозрілою насторогою. І цей висновок вселяв надію, водночас стверджував існування якоїсь таємниці, пов'язаної з Карпанем і появою на світ Ніни. А яку б у цьому випадку висунув контрверсію Великошич?
Міркував і краєм вуха ловив бренькіт посуду, що долинав із ґанку, потім запахло смаженою цибулею, салом. Думав, що Ганні Дубовенко доведеться якось пояснювати дочці мету мого приходу. А ось як нам поговорити, щоб не заважала Ніна? Поглядав удалеч, туди, де між лісосмугами обабіч колії завжди виринав паровоз. А вже пора.