Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
— Так-так.
Розділ 4
Я проспала весь наступний день. Але ж я мала прокинутися ще того ранку.
Я проспала! Я спізнилася! Але ж я могла встигнути!
Як там каже мій Вітчим? Нечемні дівчатка мають бути покарані? Я вирішила покарати сама себе.
Я прокинулась у готельному номері без вікна. Ванна без рушників. Поламаний телефон і нема як замовити сніданок.
Але цього було замало.
Скинути із себе все-все-все і, зануривши обидві руки в рідкий діамант, перетворити волосся на зачесане назад скло.
Чоловічий костюм та погляд у дзеркало. Тепер я піду до Палацу Ігор не миленькою Крихіткою, а блідим від «ко», ще зовсім юним негідником, що вкрав у Батька золоту кредитку.
— Зможеш підробити підпис? — запитає у мене швейцар.
— Батьків? — перепитаю я. — Авжеж.
— Ми ради вітати вас у Нашому Палаці Ігор.
Три поверхи холу. Червоні канапи — золоті попільниці, сіра шкіра диванів — попільниці зі скла, чорне дерево та попільниці з бірюзи.
— Ліфт підіймається вгору.
— Четвертий поверх, — сказав ліфтер і зупинив ліфт. Я вийшла.
Поверх із фонтанами. Прозорі струмені води, Через чаші, кам’яні квіти й каскади. До водоспаду сходів.
— П’ятий поверх.
Зимовий сад. Нудно і занадто тепло. Вони висадили тут тропічний ліс, наповнивши його шелестом листя, лементом птахів і камінням індійських поховань. Але не було леопардів, леопардо-людей. А непогано було б відчувати їх там, за деревами.
І я простувала через ліс, нудьгуючи. Я пройшла повз молоденьку дівчину в білій суконці, й та посміхнулась до мене. До мого зачесаного назад волосся.
Це було б смішно: Крихітка, переодягнена юним негідником, та багатий спадкоємець Кита, що вкрав сестрину сукню.
Я перестала лічити поверхи, потрапивши до ресторану номер один.
Тут пахло простою їжею, і в тих, хто обідав тут, грошей вистачало тільки на цей обід, вони могли їсти м’ясо з хлібом, не турбуючись про те, що доведеться піднятися вище.
Поїсти. Дати офіціантові монетку на чай і запитати у своєї дами:
— Пройдемося?
— Пройдемося.
— Ліфт іде вниз.
Вони, звичайно, можуть піднятися на поверх вище, де на рипучому помості їх розважатимуть циркачі: жонглер, пожирач вогню, канатоходець і чорний чаклун, що спалює та розчленовує жінок.
Від тих, котрі стояли поряд зі мною, війнуло простою їжею.
— Браво, — вони були ситі й плескали та всміхалися.
— А ну ж бо! Ще раз!
— Будь ласка, — сказав чаклун. — Зручно? — він закрив шухляду, підняв пилку.
Або сінематограф. Я стала прямо у дверях. На квадратному екрані за цигарковим димом жінка заламає руки, а піаніст у кутку вдарить по клавішах сильніше.
— Ти обдурив мене!
А він, у невеличкій білій чалмі, відвернеться, відставить руку назад. Потім упаде на коліно, притисне долоні до грудей і скаже:
— Пробач!
А ось і знову ресторан. Але тут уже пахне грошима.
— Поїв би.
— Дякую.
Далі. Нагору.
Сніг, лід і сніг. Для того, хто взимку працює, а влітку раптом згадав, що не відсвяткував Різдво. Заледенілі вікна, сліди на снігу та хуртовина.
Можна взяти напрокат шубу і, загорнувшись, пити пекучий грог.
Театр. Я ввійшла до ложі.
— Так. Якби м’ясо згнило, — принц на сцені, як завжди, був сумний. — Зникло, розкладене смородом. Однак не судилося, шкода, адже суїцид не схвалений ні церквою, ані Богами. Але жити так нудно. Куди не глянь — усюди те саме. Все і всюди те саме…
Чоловік у ложі дрімав, а його дружина, відвернувшись від Принца, посміхнулась мені, стомленому від «ко» юнакові.
Я — молодий негідник — звів брови й показав:
— Ні, — з посмішкою, що змусила її повернутися до принца.
— Якщо я вас скривдив, не гнівайтесь, я смертельно хворий. Запитайте. Не соромтеся. «Принц хворий, — скажуть вам. — Наш принц хворий».
Двома поверхами вище я побачила камінний сад. Скульптури сумних дів і не вбитих народженням дітей-потвор.
Далі — цілий поверх картин.
І, нарешті, бар — замкнутий у безконечності шинквас навколо піраміди з пляшок та льоду.
— Настоянка з Альпійських Трав.
Бармен налив мені, і юнак випив. А два Дикі Пси, що сиділи на сусідніх з моїм стільцях, глянули на нього з презирством у холодних очах. І той, що сидів далі, зморщився, від чого довгий шрам його ще побілішав.
І ось почалося те, заради чого я прийшла сюди, — ринг посеред чорного несамовитого залу, перша з ігор Палацу Ігор.