Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
Андрій захрипів, закашлявся і відчув у роті присмак крові. Напружуючи останні сили, звівся на коліна, витер підборіддя. На пальцях лишилася липкувата рідина. Притис до грудей руку. Сорочка була мокра і тепла. Знову відчув — за ним хтось уважно стежить. Підвів очі і побачив уже знайомого бога Хари-Хара. Хлопець вже трохи розумівся на тому, що являють собою індуїстські боги. Вже встиг від когось почути легенду про збивання молочного моря, на дні якого була священна чаша з армітою — напоєм безсмертя. Море каламутили і боги і демони. І ті і другі хотіли заволодіти армітою, однак щодо її використання думки у них були різні. Демони вже простягали руки до напою безсмертя, і хто знає, що сталося б з людьми і землею, коли б вони заволоділи ним. Однак мудрий бог Вішну обернувся на чарівну жінку. Побачивши її, демони забули про все на світі. Чаша з еліксиром безсмертя дісталась богам, а напій життя людям. Демони задовольнилися жіночими чарами. Так з'явився культ Хари-Хара, дволикого і чотирирукого бога, образ якого з одного боку уособлює Вішну (Хари), бог заступник з дрючком у руці, а з другого — бог Шіва (Хара) з тризубом, що символізує смерть.
— З тризубом, що символізує смерть… — прошепотів Андрій.
Десь зовсім поруч зашаруділо. Згадав про змій і здригнувся од жаху. Озирнувся. В одежі, яку носять тут всі селяни, у традиційному пальмовому капелюсі, біля мертвого капрала стояла дівчина. Тримала обома руками важку снайперську гвинтівку з оптичним прицілом і мовчала. В очах ані співчуття, ані ненависті, лише цікавість украй стомленої людини. Андрій не мав що їй сказати. Мови не знав, та й говорити не було сили. Єдине, на що спромігся, перш ніж поринув у напівзабуття, це кивнути на сумку з паперами Бішо та ще показати на ранець капрала, з якого виглядала голівка золотої танцівниці, украденої, може, і саме з цього храму Бхадсервара. Млость накотилась на нього чорною хвилею, і він знепритомнів.
Коли опам'ятався, дівчина сиділа поруч і перев'язувала йому рану, прикладаючи до неї прохолодне листя. Зараз він лежав біля ніг триголового слона, і крона пальми прикривала його своєю тінню від спекотного сонця, що пломеніло вже в зеніті. На сходах, що з берега вели до храму, почулися голоси. Дівчина кинулась до краю майданчика, потім блискавично вхопила свою гвинтівку і прожогом зникла в проваллі, яке було колись входом до храму.
До Андрія підійшли Джос і майор Негріє. Вони щось говорили, про щось питали. Єдине, що розібрав Андрій, були слова: «Де капрал? Ти чуєш? Де папери Бішо?!» Він розтулив губи, хотів розказати про наглу смерть Брієра, але з рота вирвався лише хрип, на губах з'явилися червоні пухирі. Сонце, що пряжило між пальмовим віттям, почорніло. Він знову знепритомнів.
Розділ шостий
НА КРУГИ СВОЯ…
— Браття во христі, над світом встає сонечко і кличе нас до молитви… Помолімось господу нашому вседержителю, подякуємо йому за ще один день життя нашого…
Старенька черниця, сестра Марселіна, кожного ранку першою з'являється в палаті для важкопоранених. У неї маленьке, з кулачок, висхле личко, на голові хитромудра споруда з накрохмаленого білого полотна. Чи то від старості, а може, від якої давньої хвороби у неї час від часу здригається голова і виповнюються слізьми лагідні сизі очі. Коли вона шепоче свої молитви, сльози градом котяться з її очей, так, ніби вона взялась оплакати всі земні гріхи. З її появою в палаті починається рух, скриплять ліжка, хто встає, хто лиш спускає з постелі ноги, а важкопоранені побожно складають руки на грудях. Андрій Гаркуша здатний лише повести очима. Він лежить і дивиться на сестру Марселіну. Старенька теж краєм ока позирає на нього. Вона все ще сподівається, що бог напоумить цього нехриста, не втрачає надії, що небесний патрон монастиря кармеліток, святий Георгій, наставить цю заблукану вівцю на путь істини і наверне до стада Ісусового. Сестра Марселіна носить окуляри, проте і з їх допомогою бачить не краще. Щоразу вона підходить ближче до Андрієвого ліжка і роздивляється його, нахилившись до обличчя, а пересвідчившись, що диявол ще міцно тримає душу цього затятого безбожника, хреститься і відступає зі словами щирої молитви. Андрій пробував пояснювати їй, що диявол вселився не в нього, невіруючого, а в тих лютеран і католиків з легіону, які у славу божу перестріляли сотні невинних людей у французькому Індокитаї, але стара й слухати цього не хоче.
Слідом за Марселіною з'являється сестра Лукреція. Це молода, вродлива жінка, яка не має нічого спільного ні з черницями, ні з монастирем. Скоріше, навпаки, виразно уособлює в собі риси діаметрально протилежні. Жіноча зваба проглядає у кожному її русі, жесті, погляді. Коли Лукреція навіть лає хворого, це звучить так, ніби вона призначає побачення, і в очах уже зовсім безнадійного з'являється надія. Метр Луї Комменж перед операцією посилає до клієнта тільки Лукрецію. Вона вміє якось так поговорити з людиною, що коли настає час операції, у хворого пропадає страх перед скальпелем. До Андрія Лукреція заглядає вже протягом чотирьох днів, а це значить, що скоро і його черга лягати на операційний стіл.