Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Подібні бази самооборони постали і з великою рішучістю відбивали атаки українських партизанів, зокрема в Берестечку, Рибчій, Рожищах, Ружині, Трускотах, Острозі, Рафалівці та інших місцях. Результати їхньої діяльності командувач АК генерал Тадеуш Коморовський оцінив таким чином: «Здійснювана інтенсивна акція самооборони дала [...] позитивні результати. Ворожа діяльність українських банд, а передусім підрозділів УПА, дещо принишкла. Завдяки енергійним та організованим діям населення та акції самооборони — не було допущено до знищення польського елементу в Окрузі Волинь, створюючи завдяки цьому підстави для виконання засадничих бойових завдань Округи»[124].

Партизанські загони AK, які підтримували боротьбу підрозділів самооборони, часто вдавалися до наступальних дій. У районі Купичів-Засмики підрозділ під командуванням поручника Владислава Чермінського «Яструба» атакував 31 серпня Грушівку, забивши близько двадцяти українців, власні втрати поляків становили одну особу. Коли у вересні упівці вбили у селі Рівному Любомльського повіту близько тридцяти поляків, підрозділ поручника Казімежа Філіповича «Корда» спалив у помсту українську частину села. 7 вересня в колонії Бовтуни той самий підрозділ переміг сотню «Ворона». Були вбиті сімнадцять українців, у тому числі командир сотні. Врешті, 5 жовтня об’єднані підрозділи «Корда» та «Яструба» спалили села Полапи та Сокіл. Були й інші атаки на українські села, здійснені в той час цими ж підрозділами: нападів зазнали Опалин, Лисняки, Осічник і Висоцьк.

Поляки також чинили багато окремих страт українців, яких підозрювали у сприянні націоналістам, причому до таких дій АК вдавалася й у містах. Як повідомляє офіцер особливого диверсійно-десантного підрозділу АК майор Вацлав Копісто, в Луцьку «вироки виконано щодо: шефа української поліції Редька [...] адвоката Черевка перед його віллою по вулиці Тринітарській [...] заступника бурмістра Скоробогатова, котрий, попри серйозні поранення, вижив. Від виконання вироку щодо архієрея Полікарпа [Сікорського, православного архієпископа. — Ґ. М.] відмовилися з гуманних міркувань через його старечий вік»[125].

Тут ми торкаємося делікатного питання про ставлення польських підрозділів до українського цивільного населення. Владислав і Єва Семашки у знаній праці на тему волинського геноциду, в якій з великою ретельністю відтворюють втрати польського населення, рішуче стверджують, що помста була чимось рідкісним (у їхній праці фігурують лише 113 убитих за цих обставин українців), а її жертвами «були переважно упівці, тобто учасники нападів на поляків»[126]. На думку дослідників, накази польського командування дозволяли вбивати тільки вояків УПА. Однак у світлі доступних джерел, подану ними кількість українських жертв слід розглядати як безумовно неповну — і самі автори, схоже, це усвідомлювали. Вони згадують, наприклад, що самооборона з Рожищ спалила українське село Звози у відповідь на чинені звідти атаки, проте одразу додають: «Не відомо, чи були якісь жертви серед українців»[127]. Між тим, зі свідчень учасника польської самооборони, ми дізнаємося про дещо інше: