Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Доручаю вести боротьбу з українськими групами з усією нещадністю і суворістю, а особливо під час акцій відплати за вирізування цілих польських сімей. Для убивць жінок і дітей немає милосердя та поблажливості. [...] Ми не мстимося у боротьбі вбивствами українських жінок і дітей. Найбільш категорично повторюю розпорядження та накази, віддані усно під час нарад інспекторам і командирам партизанських підрозділів, щоб вони не допускали в бою або після його завершення кривдження української жінки та дитини [виділення моє — Ґ. М.]. З усією суворістю будуть притягнуті до відповідальності командири і солдати, які наважилися б на такі негідні діяння. Встановлюючи ці правила боротьби, керуюся не лише гуманними міркуваннями, а й найвищим благом підтримання бойового духу наших підрозділів, нашого вояка[135].

У процитованому наказі, як легко зауважити, немає й слова про гуманне ставлення до неозброєних чоловіків. У ньому лунає заклик лише (чи, може, враховуючи масштаби злочинів УПА, радше — аж) залишити в спокої жінок і дітей. Це свідчить про правдивість слів Ковальського, коли той згадує накази — принаймні в деяких підрозділах — про вбивство чоловіків. Інша річ, що коли так воно насправді й було, то польське керівництво постало тоді перед дилемою, яку годі було безпомилково розв’язати. Польське населення зазнало жорстокого терору, і прагнення помсти мусило здаватися багатьом нормальним і очевидним. Після жахливих злочинів, свідками яких були вояки, обмеження їхнього прагнення помститися лише особам, які потенційно користуються зброєю, могло здаватися з психологічної точки зору єдино можливим прийнятним шляхом. Ці накази, мабуть, також були з розумінням сприйняті вояками. Траплялися, щоправда, поодинокі вбивства жінок, але теж слід підкреслити, — іноді відпускали чоловіків, яких визнавали нешкідливими для партизанів, або, принаймні, не обтяженими провиною за злочини, вчинені проти польського населення.