Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Тут варто розглянути проблему радянської провокації, яка нібито призвела до різанини польського населення на східних землях II Республіки. Згідно з цією теорією, польсько-український конфлікт начебто розбурхали радянські партизани, котрі, вдаючи вояків УПА, скоїли перші вбивства польського населення. Ці гадані радянські починання буцім зумовили польську відплату, вона, в свою чергу, змусила УПА реагувати. Така гіпотеза, на яку свого часу часто покликалися українські автори, не знаходить жодного підтвердження у джерелах, і тому слід її рішуче відкинути. Серед сотень нападів на польські поселення не знайдено жодного, який би можна було приписати радянським партизанам. Зате в кожному випадку (див. вбивство в Парослі), де вдалося ідентифікувати злочинців, ними виявилися бандерівці.

У лютому 1943 року почалася партизанська і пропагандистська війна між УПА та радянськими партизанами. На зайнятих УПА теренах радянські партизани могли пересуватися або у складі потужних угруповань, або з найбільшою обережністю. Обидві сторони ставилися одна до одної з усією нещадністю. У період від 20 травня до 1 серпня 1943 року угруповання Івана Фьодорова провело два рейди територією Волині, «зараженою» УПА, з метою «ліквідації націоналістичних центрів»[138], убивши тоді 163 українських націоналістів. Але подібні ліквідації осіб, звинувачуваних у націоналістичних симпатіях, траплялися значно частіше. В поіменному списку розстріляних серед звинувачень на адресу жертв ми можемо знайти такі визначення, як «розвідник», «поширювач націоналістичної літератури», «учасник боїв із партизанами», чи просто «активний націоналіст». Радянська влада, мабуть, сама усвідомлювала, на яких ефемерних підставах засновані виконані вироки, позаяк «після визволення» вимагала їх протокольного обґрунтування, перш ніж внести сім’ю цих жертв до списку визначених для депортації.

УПА жорстоко вбивала схоплених радянських партизанів, але й полонені упівці не могли сподіватися на милосердя. Один із командирів радянських партизанських загонів, поляк за походженням, Міколай Куніцький так описав долю схопленої групи націоналістів: «Після допиту [...] взводного я засудив до тортур і смертної кари, а решту до смертної кари через повішення»[139]. В іншому місці своїх спогадів він каже: «Бомби, які не вибухнули [...] ми зносили [...] на середину галявини, узлісся обставляли партизанами, а на галявину посилали полонених із банд УПА, які з тих бомб викручували запали»[140]. Інший свідок доби, Фанні Солом’ян-Лоц, яка працювала в партизанському лазареті, згадувала: «Українці були моїми «кроликами», на яких я проводила мої перші в житті операції з галузі малої хірургії [...] Діяв закон: полоненого вилікувати, потім убити»[141].