Між орлами і півмісяцем

Ще роздавались гетьмановими супліками гроші із його гамзи-казни «на утримання військові і рангові, на кошт і жолд, господарчі видатки і скрути», що практикувалося по закінченні кожної вікторії; ще Хмельницький утішав себе сердечними листами Юрія-Григора Унковського, що лестив гетьманові описом його величі; ще король польський, приходячи до себе після поразки і розгрому, лише вирушав з-під Жванця, а хан турлив кількатисячний ясир русинський, відхлинувши ордою в степи; ще Іван Богун вінницький, явно ігноруючи оті посули на ранги, ішов зі своєю свитою в Помежжя, йому услід в Умань — Глух, в Кальник — Федоренко, у Корсунь — Лука Мозиря, в Прилуки — Давидів брат Тиміш Носач, у Ніжин, як наказний гетьман,— Іван Золотареико разом із обдарованим гетьманом щедро, не знати й за що, другим Іваном, Богуном, Новгород-сіверським і стародубським... Усе ще було як колись, не було лиш колишньої одностайності буяння духу людського. Сум і непевність заполонили серця.

Відпровадивши охочекомонників із придбаними у вікторії кіньми та батовами до Дзиковського і на Дон, а зібраний полк ворохобців — у Стародуб, пішов у непевності, гукнувши запорожців і нових охочекомонців, і Сірко на Січ, лишивши гетьмана під Жванцем з рештою війська, що також збирався правитися разом із Якимом Сомком до Переяслава на роковану і невідхильну зустріч із царськими боярами для «правних потрактувань», а фактично — для віддачі без бою України в «самоврядну підлеж всея Русії»...

Штапувала осінь собі на смерть чарівну льолю. Дивилося, мов із-під кучматих брів, примруженим і осудливим оком на довгу валку пішців, кіннотників і батових Сіркового війська, що розтяглося впростяж покрученим змієм, поосінне тьмяне сонце, ховаючись у хмарах. Шматувався в душі, аж стинаючись і корчачись від болю, Сірко, і вперше за кілька літ по-людськи плакав рубнутий в бою по лобі Велес, аж у вершника серце краялося від його чистих і великих сліз, що стікали мокрою доріжкою.

Рухалися забарно, хоч і спішили ніби, поки земля не взялася голощиком-ожеледдю. І військо, і батови в отому ланцюзі то на горби виходили, то в долини спускалися, ламаючи стрій. Ранками вирушали, як ще туман запиналом вкривав землю, лише глягою-кисляком із сухарями чи грулею-ріпою підкріпившись. Співали натужні рипи возів, копит і ніг у путі...

А за Вінницею, де Сірко ще раз зустрівся в смуті із Богуном та Федоренком, його валку догнав гетьманів посильний з листом, якого треба було передати кошовому Січі Павлові Гомонові та «старшому і меншому Війська Запорозького посполитству». Хмельницький власноручно писав у тому листі, якого перечитав Сіркові його джура Лаврін Гук, таке: «Відпускаємо до Вас Військо Ваше низове Запорозьке, яке Ви щоліта в усі мимошедші роки і тепер присилали на наше бажання для потреб звитяжних проти неприятеля нашого — короля польського, і за оті присилки Ваші оного мененого війська веле дякуючи, наперед про отаку ж добру приязнь до нас пильно просимо...»

Іван Сірко ждав від посильного якихось додаткових новин для себе особисто, але той оперезав коня карбачем і понісся назад, ніби втікаючи, поки й зник у далечі. Вночі, на привалі, обидва Івани — і Сірко, і Богун — розпалюючи пристрасті, лишились непримиренними в думці про якесь приєднання України до будь-кого, хоч і визнавали, що рідний люд у війнах на третину зменшився, а нужди його, вичерпавши сили, збільшилися. Обидва в душах плакали за Тимошем Хмелем і проклинали хана га старшин-крутіїв і перекинчиків, покладаючи надії на Золотаренка, Дорошенка, Сомка, Лисовця, Томиленка і інших, як і на спай Січі із волостю, представниками яких вони були загальновизнаними...

В дорозі різко помінялася погода. Спершу подуло сирим і холодним вітром, а однієї ночі випав сніг, на ранок вдарив мороз, хоч до Михайла Архангела було ще чимало часу. Довелося поміняти в Черкасах вози в батових на сани, купити за полковий кошт трохи одягу: свит, кожухів, кирей, чобіт, шапок, хусток, коців для людей і кінських попон, залишити недужих і тяжкопоранених.

Дні коротшали, тому було вирішено правитися з рана і допізна. Одного дня, правда, того не дотрималися: зупинилися по обіді в містечку Боровиці, бо Сірко звелів купити борошна на мамалигу, затірку і лемішку і забажав побачити здавна знайоме йому місто. Нагадало йому про себе оте нещасне втікання з-під Мошнів зі славним Павлюком-Бутом по Кумейках. Щоправда, Боровиця тепер була далеко не та. Розрослася, розбудувалася аж ген-ген так, що й не пізнати. Довгенько стояв усамітнено над урочищем і геть замерзлою річечкою Гречанкою. Проскакав над осипшцем, від сліз не бачачи дороги, через вимерзле джерельце річки Боровички, де були колись козацькі редути, і вернувся до полку, як уже смеркало і в таборі смажилося на вертелах кілька сайгаків-кізок та у здоровенних казанах-таганах і катрягах варилася саламаха...