Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
За одну з оповідок мене найбільше хвалили. Я написав її в грудні 1942-го, лише за дев’ять місяців опісля того бентежного твору. Мені було одинадцять.
ОПОВІДКА
«Некрихка склянка»
Мамуся купила склянку, що не б’ється. Склянка була із щирого, справжнісінького скла, і саме тому мене це так вразило, адже, коли стався цей випадок, ваш покірний слуга мав лише кілька рочків. Його розум ще не був готовий усвідомити, що склянка зі справжнього скла, така самісінька, як і ті, що, падаючи, заливають кімнату радісним «дзинь!» (а слідом так і сиплють запотиличники!), може бути некрихкою.
Некрихка! Яке чарівне слово, думав я. Я випробував склянку перший, другий, третій раз — падає, підстрибує зі скаженим дзенькотом, а потім зупиняється неушкоджена.
Якось прийшли до нас знайомі на гостину. Ми пригостили їх шоколадками. І, напхавши рота (зауважу, що в ті часи їх було море, хоч я вже й не пригадую, як вони називалися — «Gianduia», «Strelio» чи «Càffarel-Prochet»), я біжу на кухню, а повертаюся вже з відомою вам склянкою в руках.
«Пані та панове! — заволав я, неначе хазяїн цирку, що запрошує глядачів до участі у виставі. — Прошу, прошу, я покажу вам особливу, некрихку склянку. Зараз на ваших очах я кину склянку додолу, і вона не розіб’ється, — і велично й урочисто додав: — Залишиться неушкодженою!»
Я кидаю і, страшно сказати... з жахом бачу, як вона розлітається на дрібні скалки.
Я приголомшено дивлюся на скельця, від яких відбивається світло і вони блищать немов перлини... і вибухаю плачем».[172]
Так скінчилася моя історія. Я намагався поміркувати над нею, немов це була класична історія з підручника. Я розповідав про світ, у якому ще не було технологій, у якому некрихка склянка була рідкісним явищем, тому зазвичай її купували одну-однісіньку — на пробу. Побити склянку — це не лише принизливо і соромно, це ще й значний удар по сімейному бюджету. Отже, знову нищівна поразка на всіх фронтах.
У своїй розповіді я повертався до довоєнного часу, часу щасливого, коли можна було дозволити собі навіть імпортний шоколад, і у вітальні чи, може, їдальні приймали гостей, і вся кімната була заллята світлом від люстри. Мої слова не були мертвим цитуванням закликів з балкона палаццо Венеція. Я звертався до своїх глядачів так, як закликає покупців до свого товару крамар на базарі, якого я, мабуть, саме там і чув. Я б’юся об заклад, намагаючись виграти, маючи незворушну віру у свою перемогу, а потім несподіваною розв’язкою розряджаю ситуацію і визнаю свою поразку.
Це перша по-справжньому прожита мною історія. Не сліпе повторення завчених шкільних кліше і навіть не посилання на прочитаний пригодницький роман. Трагікомедія про несплачений вексель[173]. Ті скельця, що вигравали сяйвом перлів (несправжніх) проти світла люстри, були моїм vanitas vanitatum[174] і моїм неприхованим визнанням того, що мене самого переповнював усеохоплюючий, космічний песимізм.
Я став поетом провалу, я сам був його уособленням, як він став утіленням мого душевного стану. Я став екзистенціонально, іронічно гірким, радикально скептичним і непроникним для будь-яких сподівань.
Як же могло трапитись таке перевтілення за такий короткий проміжок часу — дев’ять місяців? Звичайнісіньке подорослішання? Звісно, з плином часу ми стаємо кмітливішими, але тут дещо більше: зневіра через невиконані обіцянки тріумфу (можливо, я теж колись у місті читав газети, в яких дід попідкреслював найважливіше), зустріч із смертю і героїчним подвигом Валенте, що звівся до видіння про кілька жахливих гнилісно-зелених травинок, товстих, немов паля, — останні палі частоколу, що відділяв мене від потойбіччя і неухильної долі всього живого на цій землі.
За дев’ять місяців я став мудрішим. Я став саркастично-мудрим і розчарованим.
А як же решта, заклики дуче, «закохана маленька», «на смерть із гранатою і трояндою в вустах»? Якщо судити із зошитів із середніх класів, то в першому класі (саме тоді, коли я написав «життєву історію» про некрихку склянку) я ще жив у місті, а от два наступні роки — у Соларі. Отже, мої батьки вирішили евакуюватися до Солари, бо до міста вже дійшли перші бомбардування. Я став в’язнем Солари, йшов по п’ятах «життєвої історії» про некрихку склянку. А безліч інших «життєвих історій» з другого-третього класу середньої школи були лише згадкою про щасливі часи, коли гудіння сирени скликало робітників, на заводі розпочинався робочий день, і ти казав собі: «Вже полудень, скоро тато з роботи повернеться», з розмовами про те, як гарно було б повернутися до мирного міста, і фантазіями про минулорічні Свят-вечори. Я повісив у шафу свій баліллійський мундир і став маленьким декадентом, шукачем утраченого часу.
Але як же я прожив роки із сорок третього до самого кінця війни, найстрашніші, найтемніші роки, коли всюди ховалися партизани, а німці вже не були товаришами? У зошитках — анічичирк, немов говорити про жахливе теперішнє — табу, а вчителі ще й заохочували наше мовчання.
Мені досі не вистачало сполучної ланки, а можливо, навіть декількох. Якоїсь миті я незворотно змінився, але чому — причини я не знав.
10. Вежа алхіміка
Плутанина в голові стала ще більшою, аніж по приїзді. Принаймні тоді я не пам’ятав зовсім нічого — абсолютний нуль. Наразі я й досі нічого не пригадав, але начитався дуже багато. Ким я був? Ямбо, вимуштруваним фашистським строєм, «загальноосвітньою школою», кричалками і постерами на стінах, пропагандистськими листівками і пісеньками, чи Ямбо, зачарованим Жулем Верном, Капітаном Сатаною, дикунською жорстокістю картинок з «Ілюстрованого журналу подорожей і пригод», злочинами Рокамболя і Фантомасовим Paris Mystérieux, оповитим туманом Шерлоком Холмсом, чи все ж таки ще тим Ямбо з пригод Чуффеттіно й оповідки про некрихку склянку? А може, все разом?
Спантеличений, я зателефонував Паолі і розповів про свої хвилювання. А вона лише усміхнулася:
— Ямбо, всі мої спогади про війну — то суцільна плутанина. Я не пригадую нічого, окрім кількох ночей у підземному бомбосховищі, коли мене несподівано будили посеред ночі і несли вниз. Мені тоді років з чотири було. Але дозволь мені вдатися до психології: дитина може жити одночасно у різних світах, як це роблять наші онучата. Навчившись вмикати телек, вони дивляться новини, потім просять почитати казочку проти ночі, а потім гортають журнали з бридкими зеленими монстрами з ласкавими оченятами і балакучими вовками. Приміром, Сандро повсякчас торочить про динозаврів, котрих він побачив у якомусь мультику, але він не думає про те, що зустрінеться з ними за рогом. Я читаю малим на ніч «Попелюшку», а вони о десятій злазять з ліжечка і так, щоб батьки не зауважили, заглядають у шпарину в дверях на екран телевізора, де один піхотинець уколошкує десяток азіатських чурок однією кулеметною чергою. Діти набагато врівноваженіші за дорослих. Вони чудово розуміють різницю між дійсністю і вигадками і, хоч і стоять однією ногою тут, а іншою — там, ніколи не сплутують ці світи. Хіба іноді трапляються нездорові дітки, що, подивившись на летючого Супермена, напинають на плечі рушника і летять униз із вікна. Але то стовідсотково з вини батьків. Майже завжди. Ці випадки потребують лікування. Та тебе лікувати не треба, ти ж бо чудово давав собі раду і з Сандоканом, і зі шкільними підручниками.
— Так, звісно, але який світ був для мене вигадкою? Світ, у якому жив Сандокан, чи світ, у якому дуче обіймався з «вовченятами»? Я ж розповідав тобі, як у десять рочків хотів битися в бою, як ошаленілий звір, і померти в ім’я безсмертної Італії? Я кажу — в десять, бо тоді вже запровадили цензуру, але ж на наші голови вже падала злива бомб, а в сорок другому наші солдати вже мерли в Росії, наче мухи.
172
Цитата з однойменної розповіді італійського письменника та драматурга Акілле Кампаніле (1899—1977).
173
Йдеться про вірш американського письменника Кінела з однойменною назвою, в якому герой обіцяє дружині залишитися поруч навіть по смерті. Тобто йдеться про те, що переслідує навіть після смерті.
174
Суєта суєт (лат.).