Таємниче полум'я цариці Лоани

Ось так, кілька морквин задля перемоги. Поза тим, у тому ж таки зошиті я прочитав надиктовані вчителем рядки про те, що наші вороги англійці їдять п’ять разів на день. Я, мабуть, подумав, що мене теж не гірше годують: уранці кава з молоком і скибкою хліба з варенням, о десятій — другий сніданок у школі, потім обід, підвечірок і вечеря. Та, можливо, не всім поталанило, як мені, тож люди, що можуть їсти п’ять разів на день, мали б викликати ненависть і відразу у бідолах, що вимушені вирощувати на своїх балконах помідори.

Гаразд, але чому ж тоді англійці були такими сухоребрими? Чому на одній з дідових листівок з написом «Мовчіть!» зображали підступного англійця, який намагався підслухати наші військові таємниці, що їх вибовкав у шинку за чаркою необачний італійський товариш? І звідки взагалі у шинках могли взятися люди, коли всі як один похапали зброю і кинулися на фронт? Чи серед італійців завелися запроданці? Хіба у читанці писали неправду і всіх відступників не понищили після муссолінівського «Походу на Рим»?[164]

Чи не кожна сторінка кишіла свідченнями неминучої перемоги. Але, поки я гортав ті сторінки, з тарілки програвача заграла чудова, неймовірна пісня. Йшлося про останні дні нашого дивізіону, що до останньої кулі тримався в африканській пустелі, у місцині під назвою Джарабуб. Солдати померли з голоду, коли у них скінчилися запаси. Ця історія набула епічного розмаху. Коли я ще був у Мілані, за кілька тижнів до від’їзду в Солару, я бачив по телеку кольоровий фільм Деві Крокетта і Джима Боуї про опір військ, що перебувають в оточенні у форту Аламо. Ніщо так не збурює емоцій, як саги про оточену ворогом фортецю. Уявляю, як я підспівував під цю елегійну, розпачливу пісню, а в душі моїй вирували такі ж почуття, як сьогодні у маленького хлопчини, що дивиться вестерн.