Таємниче полум'я цариці Лоани

— Та коли ж ви божилися і за що?

— Того ж самого вечора й божилася, коли прийшли «Чорні бригади»[178]. Бо дід ваш покійний так і сказав: «Ану заприсягніть, — мені і матусі так і казав, — що нічого не бачили й не чули. Хоч я й справді зроблю, щоб ви нічого не бачили й не чули, самі з Мазулу впораємося, — Мазулу — то мій бідолашний батечко, — бо як прийдуть «Чорні бригади» і почнуть вам припікати п’яти, ви не витримаєте і щось пробевкаєте, тож краще, аби ви й справді нічого не знали, бо то лихі люди — вміють розговорити й тих, кому вже язика відтяли.

— Амаліє, та це ж було сорок років тому, і «Чорних бригад» уже й близько немає. І дід мій уже на тому світі, і батько ваш, і ті, хто ходили у «Чорних бригадах», давно повмирали. І божба ваша вже не потрібна.

— Так, дідко ваш і батечко мій уже й справді давно з Богом, бо добрі люди були, а Боженько завжди добрих людей першими до себе в царство бере, а ті, мара їх зна’, що за лиходії, так ті ніколи не вмирають.

— Амаліє, заспокойтеся, війна вже давно скінчилася, і відтоді ніхто вже п’яти не пришпарює.

— Ваше слово мені — як істина Божа, але Паутассо, що служив у тих бригадах, досі стоїть у мене перед очима. Так ось, тому Паутассо тоді ще й двадцяти років не було, він і досі по цій землі ходить. У Корсельйо мешкає і раз на місяць у справах своїх до Солари навідується; має у наших краях цегляну фабрику і запанував дуже. А у нас ще багато хто пам’ятає, з чого він таким паном став, і як бачать його, то переходять на інший бік вулиці. Може, й не припікають п’яти більше, але як побожилась, то вже побожилась, і квит. Навіть наш панотець мене від клятви не позбавить.

— Отож, навіть якщо я досі нездужаю, а моя жінка думає, що ви мене тут на ноги ставите, ви не скажете, навіть якщо знаєте, що то мені може зашкодити?

— Та хай мене грім поб’є і кістки повсихають, як я вам, паничу Ямбо, хоч щось на шкоду зроблю, але ж обіцянка є обіцянка, хіба ні?

— Амаліє, ну ж бо, скажіть, чий я онук?

— Таж діда вашого, це ж як Божий день певно.

— Тож я єдиний дідів спадкоємець, і все, скільки сягає око, тутечки моє, так? А як не скажете, як зійти нагору в ті кімнати, це все одно, якби ви у мене щось украли, так я кажу?

— Нехай мене грім поб’є, якщо я колись хоч крихту хазяйську візьму! Хіба ж таке може бути, коли я кожного Божого дня отут гарувала, вилизуючи вам будинок, щоб був, як картинка.

— Так от, оскільки я онук свого діда, значить, усе, що я вам кажу, це ніби каже він сам, тому від його імені я звільняю вас від клятви. Годиться?

Я виклав на стіл три дуже вагомі аргументи: моє здоров’я, моє право власності на все, що є навколо, і моє пряме походження від діда з усіма привілеями, що звідти випливають. Амалія не могла більше опиратися і, врешті, здалася:

— Пан Ямбо значущіший більше за нашого парафіяльного священика і «Чорні бригади», еге ж?

Амалія провела мене коридором на першому поверсі, що в правому крилі, аж за кімнату Ади, до шафи, що тхнула камфорною олією. Вона попрохала допомогти їй трішки змістити шафу, а за нею показала замуровані двері. Колись це був вхід до каплички. Це було ще за часів мого прадіда, того, що заповів усю садибу дідові, коли у будинку була діюча капличка. Невеличка, але її було цілком достатньо для того, аби по неділях уся сім’я збиралася разом і сільський священик правив службу. Коли маєток перейшов до діда, він, хоч кожного Різдва і дбав про вертеп, не був людиною набожною, тож зачинив двері, і капличка занепала. Лави звідти забрали і порозставляли по кімнатах на першому поверсі, а я, позаяк капличка спорожніла, випросив у діда поставити там кілька полиць з горища з моїм дріб’язком і бігав туди ховатися і ще бозна-що робити. А як про мій сховок прознав наш священик, то тут-таки попрохав винести хоч би освячені камені з вівтаря, аби я не вчинив якого над ними глуму. Дід дозволив йому забрати ще й статую Божої Матері, дискос, посудину з миррою та ще й скинію на додачу.

Якось надвечір, у ті часи, коли селище переходило по черзі від чорнобригадників до партизан (а тієї зими саме хазяйнували «Чорні бригади», а партизани, принаймні так казали, відійшли високо в гори Ланґе), хтось прийшов і попрохав діда сховати чотирьох молодиків, за котрими женуться фашисти. Як я зрозумів, вони ще не були партизанами, але заблукали, йдучи в гори саме для того, щоб приєднатись до руху Опору.

Мої батьки, сестра і я не були при тому присутні, бо поїхали у гості до материного брата, нашого дядька, якого евакуювали до Монтарсоло. У будинку лишилися лише Марія, Мазулу, Амалія і, звісно, мій дід. Він змусив обох жінок побожитися, що вони нізащо в світі не розкажуть про те, що тут коїться. А щоб напевне — то дід відправив їх спати. От лишень Амалія тільки вдавала, що спить, а сама тихенько десь причаїлася і підглядала за тим, що відбувається. Десь близько восьмої прийшли четверо молодиків, дід разом з Мазулу провели їх до каплички, дали щось попоїсти, а самі пішли за цеглою та відеречком з цементом. Потому, хоч і не були у тій справі майстри, замурували двері, затуливши їх шафою, що раніше стояла десь-інде. Вони якраз встигли до приходу чорнобригадників.