Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
Проте жіночі принади ефіопок аж від самого початку завоювання оспівувались сумною і ностальгічною, вочевидь караванною, пісенькою: «Пливуть каравани у Тіґрай, пливуть до зірок, і ти знай, засяють і заблищать від любові вони».
А що ж я думав про цей водограй оптимізму? Про це мені розповідали мої зошити з першого по п’ятий клас. Варто було лише кинути оком на обкладинки, і вже проймало гордістю і переможним духом. З-поміж інших вирізнялися лише кілька палітурок з білого та цупкого паперу (вочевидь, ці зошити були найдорожчі), на котрих були портрети Великих Людей (як замріяно я дивився на загадкове й усміхнене обличчя добродія на ймення Шекспір, котре я, принаймні так видається з літер, які я пообмальовував, немов хотів запам’ятати краще чи дізнатись, що воно таке, вимовляв достоту так, як воно писалося: «Sha-ke-spe-a-re». А на решті обкладинок верхи на коні гарцював дуче, вояки у чорних сорочках кидали у ворога ручні гранати, кермувальники торпедних човнів із захватом топили ворожі кораблі, гінці з непоборним почуттям самопожертви, котрі, не зважаючи на роздроблену ворожою гранатою руку, в зубах несли повідомлення з фронту.
Учитель (але чому ж саме «учитель», а не «вчителька»?) цитував нам уривки з історичної промови Муссоліні 10 червня 1940-го, дня, коли проголосили війну, доповнені вигуками цілого моря людей, що стеклося того дня на площу Венеції:
«Вояки на морі, на землі і в повітрі! Чорні сорочки революції і війська нашого! Чоловіки і жінки Італії, Імперії і Королівства Албанії! Слухайте! Доленосна година зійшла на нашу рідну землю. Година, коли треба приймати остаточні рішення. Посли Британії та Франції вже повезли звістки про проголошення війни. (Натовп вигукує «Війна, війна!») Станьмо на поле бою з плутократичними та реакційними демократіями Заходу, що в усі часи загальмовували поступ, а іноді навіть ставили під загрозу саме існування італійського народу...
Відповідно до норм фашистської моралі, з другом маємо йти в бою до кінця. (Лунають вигуки «Дуче, дуче!») Так ми робили досі і так будемо робити й надалі — пліч-о-пліч з Німеччиною, з її дивовижними військовими силами. Перед подією вікового значення звернімося думками до Його Велич-пості короля-імператора (натовп радісними вигуками вітає Савойську династію), що, як завжди, зрозумів душу свого народу і пристав на його волю. Гучно вітаймо фюрера — керманича союзної нам Німеччини! (Почувши ім’я Гітлера, люди довго аплодують.) Пролетарська фашистська Італія втретє повстала, вона сильна, згуртована і горда, як ніколи (юрба в унісон кричить «Так!»). І лозунгу нас один, він єдиний і невідступний для кожного з нас. Він уже летить від Альп до Індійського океану, запалюючи серця: «Перемога!» І ми переможемо обов’язково». (Захоплений люд вибухнув неугавним шквалом оплесків.)
Ймовірно, саме тими днями по радіо почали передавати «Перемогти!», де особливо наголошувалось на словах Верховного:
Як же я поставився до початку війни? Як до захопливої пригоди пліч-о-пліч із німецьким товаришем. Його звали Ріхард. Принаймні це ім’я 1941-го линуло з приймачів: «Товаришу Ріхард, ласкаво просимо...» У якій подобі я бачив товариша Ріхарда у ті славні роки (хоча мотив пісеньки скоріше вимагав, щоб ми співали на французький манер: «товаришу Рішар», а не «товаришу Ріхард»), нагадувала мені листівочка, де Ріхард крокував пліч-о-пліч зі своїм італійським товаришем: обидва мужні і рішучі, погляд зосереджений на переможній стрічці фінішу.
Але моє радіо вже передавало не «Товаришу Ріхард», а зовсім іншу пісню, і я вкотре переконався, що не схибив: ця пісня була німецькою, мелодія була сумна-сумна, як поховальний марш, що, здавалось, грає в унісон з незбагненним тремтінням у мене всередині. Глибоким, грубуватим і сповненим розпуки й каяття голосом жінка співала: «Vor der Kaserne, vor dem großen Tor — stand eine Laterne, Und steht sie noch davor...»
Попри те, що ця пластинка була у дідовому зібранні, у ті часи я, безсумнівно, не міг зрозуміти німецьких слів цієї пісні.
І справді, слідом залунав запис італійською мовою, що був не стільки перекладом, як радше перифразом чи адаптацією оригіналу:
У тих місцях, яких не вистачало в італійському перекладі, в оригіналі говорилося про туман. «Wenn sich die späten Nebel drehn», — і туман обкурював усе навкруги. Проте у той час я б і не зміг утямити, що зажурений голос під ліхтарем (вочевидь, моя проблема полягала лише в тому, що я не міг зрозуміти, як це можна вмикати ліхтарі, коли все місто було занурене у темряву) належав тій загадковій потіпасі, що «торгує сама по собі». Багато років по тому я прочитав у «Ліхтарі» Серджіо Корацціні[163]:
«Лілі Марлен» з’явилася незабаром після «Товариша Ріхарда». Чи то ми були більшими оптимістами, ніж німці, чи то між цими двома пісеньками сталося щось, що засмутило нашого любого товариша. Він уже вкрай утомився крокувати по вуха в багні і тепер мріє лише про те, щоб повернутися під ліхтар до Лілі Марлен. Я усвідомлював, що ці ж таки пісні могли б допомогти мені зрозуміти, що ж такого сталося, що бідолашний солдат уже мріяв не про перемогу, а про те, щоб знову припасти до ласкавих шльондриних грудей, яка журилася так само, як і її клієнти.
Після початкового захоплення люди звикли до темряви і, гадаю, до бомбардувань і голоду теж. Бо ж тоді навіщо радити маленькому «баліллійцю» в 1941-му вирощувати на власному балконі військовий городчик, якщо не для того, щоб якнайкорисніше використати навіть найменшу площу і зібрати на кілька морквин більше. А чому «Балілла» перестав отримувати звісточки від татка, що воював на фронті?
163
Серджіо Корацціні (1887—1909) — італійський поет, близький до символістів.