Таємниче полум'я цариці Лоани

Слухаєш інші пісні й думаєш, що світ розколовся на два півсвіти: з одного боку — болючі повідомлення з передової, а з іншого — неугавний оптимізм і захоплення, що нестримним потоком лилися з партитур наших оркестрів. Коли розпочалася війна в Іспанії, де італійці клали голови і за республіканців, і за франкістів, Верховний закидував нас полум’яними закликами про те, що ми маємо бути напоготові, бо на часі ще жорстокіший і ще кривавіший останній бій. Лучіана Доллівер солодко вела (знову полум’ячко зажевріло!): «Не забудь слова мої, маленька, Ти розбила моє серденько», оркестр Барціцца без угаву: «Закохане дитя, цієї ніченьки про тебе мріяв я, до серця лине голівонька твоя, ти усміхалась, це ясно бачив я», а в цей час усі в один голос затягували: «Квіточко, квітусю, коли поруч є ти, як чарівно любити мені». Влада оспівувала «панянок-селянок» і матусь-героїнь, вводячи податок на бездітність. Радіо репетувало, що ревнощі застаріли, таке безумство сьогодні вже не в моді.

То що, з початком війни слід було зачинитися вдома, зашторити фіранки, зачинити віконниці і слухати радіо? А звідти чувся тихий-тихий голос Альберто Рібальяті: «Приглуши на хвильку радіо своє, почуй, як тенькає у грудях серденько моє». Заупокійно розпочалася нова кампанія, в якій ми мали «перебити хребет Греції», а наші солдати, наче мухи, схиляли голови в багні? Ні крихти страху, бо ж не до любові, коли небо плаче дощем...