Таємниче полум'я цариці Лоани

Не треба бути Шерлоком Холмсом, аби дійти єдиного слушного висновку: хідник у капличку з горища. З каплички на піддашшя можна було втрапити невеличкими сходами, що були повністю ізольовані. Проблема в тому, що власне на горищі цей вхід не знайти. Втім, це чорнобригадникам не знайти, але не Ямбо. Уявімо, що коли я приїхав додому, дідусь сказав, що каплички вже немає, і я послухався, тим паче, що, гадаю, там я поскладав дорогі серцю речі. Але з огляду на те, яким я був шанувальником горищ, напевне мав знати туди хід, тож продовжував лазити до каплички, тільки тепер ще з більшим завзяттям, адже вона для мене стала таємним сховком, і як я вже там причаюся, то мене ніхто не міг знайти.

Не лишалося більш нічого, як залізти на горище правого крила. Саме починалася гроза, тож наразі там має бути не парко. Я міг не поспішаючи зробити непросту і неквапну справу, адже треба було попересувати все, що нагромадилося на горищі у господарській частині будинку — і це були аж ніяк не предмети мистецтва. Горище було вщерть напхане старим непотребом: старезними дверима й балками, що залишилися після якоїсь перебудови, рулонами колючого дроту, битими дзеркалами, там же лежала пака старих укривал, щільно зв’язаних мотузкою та загорнених у церату, непотрібні скрині для борошна і скрині звичайні, що їх віками точили черви і котрі поскладали одну на одну. Пересуваючи увесь той непотріб, я ледь ухилявся від дощок, що летіли мені на голову, заганяв у долоні поржавілі гвіздки, але жаданого потаємного хідника так і не знайшов.

Потім мені спало на думку, що слід шукати зовсім не двері. Адже двері не можуть відчинятися назовні, позаяк жодна із стін горища не є глухою. Всі чотири стіни, і поздовжні і поперечні, дивляться на обійстя. Отже, якщо треба шукати не двері, значить — лаз. Ох і бовдур же я! Як це мені раніше не спало на гадку, про це ж навіть у «Бібліотеці для юнацтва» пишуть. Мені не стіни треба обмацувати, а підлогу.

Одне діло сказати, а інше — зробити. З підлогою гірше, аніж зі стінами. Потрібно було перелазити чи наступати на найрізноманітніші речі: розкидані дошки, поламані сітки з ліжок чи койок, купи залізних будівельних рейок, старезне воляче ярмо, навіть знайшлося сідло коневі. А поміж усім цим — скупчення мертвих мух, що позалітали сюди ще в минулому році, ховаючись від перших холодів, але не спромоглися їх пережити. Про павутиння, що звисає від однієї стіни до іншої, немов старі штори у колись розкішному зачарованому замку, годі й казати.

У слухових вікнах раз по раз спалахувала блискавка, і на горищі ставало чимдалі темніше, навіть попри те, що надалі злива вщухла, а гроза покотилася деінде. Вежа Алхіміка, загадковий замок, бранець Казабелли, таємниця Моранде, Північна башта, таємниця Залізної Маски, старий млин, загадка Аквафорте... Святий Боже, я ж сиджу на горищі під час справжнісінької грози, від удару блискавки мені на голову може впасти дах, а я спостерігаю за цим очима старого букініста. «Старожитнє піддашшя» — підписавшись «Бернаж» чи «Каталані», я міг би написати ще одну дитячу оповідку.

Врешті, я на щось натрапив. Під шаром незбагненних безформних предметів виднілися східці. Обдерши в кров руки, я розчистив простору ділянку, і ось вона — Жадана Винагорода сміливому шукачеві: лаз. Крізь нього ходили дід, Мазулу, та й я сам бозна-скільки разів ступав сюди ногою, переживаючи наяву купу найрізноманітніших пригод, прочитаних на сторінках книжок. Ох і дивовижне ж у мене було дитинство!

Лаз відкривався дуже легко, навіть попри те, що, підіймаючи кришку, я здійняв величеньку хмарину куряви, адже за півстоліття у ці щілини позабивалося чимало бруду і пилу. Цікаво, що там, під лазом? Елементарно, Ватсоне, — східці. І це дійсно цікаво, навіть попри те, що вони майже недоступні, особливо для моїх старечих ніг, що вже налилися від двогодинного нахиляння-розгинання і тагання всілякого мотлоху. Безсумнівно, у дитинстві я відчиняв лаз одним махом, та наразі я вже поважний шістдесятирічний старець, а все одно поводжуся, немов малий розбишака, що намагається вкусити себе за пальця на нозі (їй-бо, я й на гадці не мав нічого такого, але, як на мене, не було б нічого дивного, якби я, лежачи вночі під ковдрою, намагався вхопити себе за палець, хоч би на заклад).

Коротше, я таки спустився. Унизу була майже суцільна темрява, лише кілька тоненьких промінчиків світла пробивалися крізь віконниці, що вже закривалися дуже погано. У пітьмі кімната видавалася величезною. Я поспіхом пішов відчиняти вікна — як і очікувалося, капличка була такого ж розміру, як дідів кабінет і моя спальня разом узяті. Недалечко стояв напіврозвалений позолочений вівтар, біля якого впритул були чотири матраци — ліжка, на котрих спали втікачі. Але, окрім цих матраців, від їхнього перебування у капличці не залишилося й сліду. Натомість були сліди того, що у кімнаті мешкали й до них, принаймні я.

Проти вікон уздовж стіни стояли стелажі, повні друкованої продукції: журналів, газет. Усі вони були розкладені на декілька стосів, різних заввишки, ніби йшлося про зовсім різні колекції. Посеред кімнати стояв довгий стіл, обабіч котрого — два стільці. Поряд з тим місцем, де колись були вхідні двері (про це свідчила непрофесійна кладка, зроблена моїм дідом разом з Мазулу нашвидкуруч, усього за годину: цемент вип’ячувався поміж цеглинами, бо кладку порівняли кельмою лише ззовні, з коридору, а тут лишили все, як є), я зауважив вимикач. Власне, я й не сподівався, що засвітиться хоч одна лампа і, як виявилось, недарма. Незважаючи на те, що зі стелі рівновіддалено одна від одної висіло кілька люстр на білих платах, жодна з них не засвітилась. Можливо, за півстоліття миші поперегризали дроти, якщо, звісно, спромоглися пролізти крізь лаз у підлозі. Втім, це ж миші... Може, замуровуючи двері, дід з Мазулу самі зіпсували проводку.