Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фактор
- ISBN: 978-966-180-038-9
- Жанр: право
Электронная книга - «Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України». Краткое содержание книги:
Книга адресується суддям, адвокатам, юристам, які працюють у правоохоронних органах, на підприємствах, в установах, організаціях.
Законодавство враховано станом на 1 січня 2010 р.
4. Таким чином, зобов’язання завжди є одностороннім юридичним зв’язком. Одна його сторона має виключно права, а інша — виключно несе обов’язки. Це стосовно зобов’язань, що виникають на підставі двостороннього договору, є абстракцією. Реально існують лише зобов’язальні правовідносини, в яких сторона вважається кредитором у тому, що вона має право вимагати від іншої сторони, і боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь іншої сторони. Будь-який учасник зобов’язальних правовідносин, як правило, несе принаймні обов’язок прийняти виконання та відповідальність за своєчасне та належне прийняття виконання, тому зобов’язальні відносини завжди охоплюють собою два зобов’язання, в одному із яких зобов’язаною є одна сторона цих правовідносин, а в другому — інша. Протилежна сторона в кожному із цих зобов’язань є управненою.
Зобов’язання, на відміну від взаємних зобов’язальних правовідносин, завжди є одностороннім юридичним зв’язком між правами кредитора та обов’язками боржника. Двосторонніх зобов’язань, в яких одна сторона мала б права і несла обов’язки в цьому ж зобов’язанні, не буває. Двосторонні зобов’язання — це юридичний нонсенс, що отримав загальне визнання у сучасній вітчизняній науці цивільного права.
Зобов’язальні правовідносини, навпаки, як правило, є двосторонніми, оскільки навіть у безоплатному зобов’язанні (тобто у зобов’язанні, в якому обов’язки переважно зосереджуються на одному боці, а права — на іншому) сторона, що переважно є лише управненою, несе в більшості випадків обов’язок прийняти виконання та відповідальність за належне прийняття виконання. Але природа людини і людського суспільства обумовлює еквівалентність цивільного обороту («даю, щоб ти дав» тощо), тому безоплатні зобов’язальні правовідносини зустрічаються нечасто. Загальним же правилом є поєднання в одних правовідносинах між двома сторонами двох зобов’язань. В одному з них перша сторона має права (є кредитором), а інша — несе обов’язки (є боржником). В іншому ця остання сторона має права (є кредитором), а перша — несе обов’язки (є боржником). Ці два зобов’язання є взаємообумовленими. Тому припинення одного із них веде до втрати правової підстави іншим із цих зобов’язань.
З урахуванням того, що є безоплатні договори, а є договори, що будуються за принципом «даю, щоб ти дав», можна погодитись з поділом зобов’язальних правовідносин і цивільно-правових договорів на односторонні (безоплатні) і двосторонні (такі, що грунтуються на принципі «даю, щоб ти дав»). Але ж двосторонніх зобов’язань не буває.
Викладене розуміння зобов’язання є надзвичайно важливим для підвищення рівня практики правозастосування і юридичної культури в цілому. Законодавство широко використовує поняття зобов’язання. Неправильне його розуміння веде до помилок при правозастосуванні. Ця проблема ще дужче поглиблюється в зв’язку з тим, що неправильне розуміння категорії зобов’язання увійшло до законодавства.
5. Законодавець не зміг утриматися в межах того розуміння зобов’язання, яке випливає із ст. 508 ЦК, і уже в ч. З ст. 510 ЦК викладає розуміння зобов’язання як всього комплексу прав та обов’язків його сторін.
6. Оскільки сучасна цивілістична наука базується на досягненнях юридичної науки Стародавнього Риму, доцільно було б також відмовитись від розуміння зобов’язання як будь-якого цивільно-правового обов’язку. Таке розуміння не було характерним для римських юристів. Але у середні віки воно набуло поширення. Зусиллями Гуго та Савіньї юриспруденція повернулась до римського розуміння зобов’язання, яке знову було втрачене в радянській і пострадянській цивілістиці. Таким чином, поняття зобов’язання охоплює собою весь комплекс обов’язків боржника та прав кредитора, які їм кореспондують. Разом з тим законодавець вважає за можливе відокремити певну групу обов’язків боржника та прав кредитора, що складають зміст зобов’язання, і формулює в такий спосіб правові конструкції основного і додаткового зобов’язання (ч. 1 ст. 548 ЦК). У ст. 266 ЦК йдеться про основні і додаткові вимоги (вони входять до змісту відповідно основного і додаткового зобов’язань).
7. Поняття зобов’язання поширюється не тільки на зобов’язання, про які йдеться у Книзі п’ятій Цивільного кодексу «Зобов’язальне право», а і інші відносини. У ч. 3 ст. 1212 ЦК зазначається на те, що положення про зобов’язання у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави поширюються на правовідносини щодо повернення виконаного за недійсним правочином, витребування майна власником із чужого незаконного володіння. Це правило широкого застосування не буде мати, оскільки до згаданих правовідносин переважно застосовуються відповідні спеціальні норми. Але ж важливим є принциповий підхід, із якого випливає визнання відносин щодо повернення виконаного за недійсним правочином та щодо витребування майна із чужого незаконного володіння зобов’язаннями. Норми зобов’язального права поширюються на відносини, що виникають на підставі договору про порядок користування спільним майном (ст. 358 ЦК), договорів про надання земельних ділянок у користування на умовах емфітевзису або суперфіцію (ст. 395, 417 ЦК), заповідального відказу (ст. 1237 — 1239 ЦК), а також на численні інші правовідносини, що підпадають під визначення зобов’язання, яке наводиться у ч. 1 ст. 509 ЦК.