Легенда золотої кицьки
- Автор: Петухова Ксения
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-76-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда золотої кицьки». Краткое содержание книги:
Інтелектуальний детектив молодої авторки може стати непоганим сценарієм сучасного фільму, а читача змусити замислитися над вічними питаннями любові й зради, збагнути цінність кожної хвилини в світі, що постійно випробовує на міцність кожного з нас. Водночас, книга стане чудовим засобом розваги та відпочинку.
Вона кинулася до нього в обійми, аж раптом зрозуміла, що чоловік тримає у правиці свій золотий кинджал.
Хутко схопивши сяючу зброю тендітними руками, вона кинулася вперед, туди, де перед її очима стрибнула величезна золотава кішка з дрібними чорними плямами на шкірі.
Краєм ока Свята помітила, що Джон теж дивиться на кішку… Він теж її бачив!
Раптом Свята зрозуміла все! І те, чому шибайголова опинився тут, і чому пан Ларс мусить позбутися кинджала, і навіть те, чому вона має нехай і ціною власного життя знищити те зло, яке колись викарбувалось на душах людей, що зібрались сьогодні на горі Кішка.
Свята мала знищити проклятий кинджал!
На сумніви часу не було — дівчина що є сили припустила до краю скелі — і далі — униз, на невеличкий перешийок над водою. А потім — по вирізьблених у гірській породі сходах угору, туди, де на фоні сяйливого сонячного диску, граціозно похитуючи хвостом, її вже чекала струнка кицька.
— Я не віддам вам кинджал, — невесело засміялась дівчина і подивилась униз, туди, де по каменю плескала могутня хвиля.
Кілька хвилин тому я боявся за своє життя, боявся, що хтось із бугаїв, яких Гена привіз на зустріч, прострелить мені голову. А тепер єдине, що мене цікавило — це те, як вмовити чарівну світловолосу дівчину із шизофренією, що стоїть на краю скелі у коротенькому білому платтячку, повернутися до свого коханого пана Ларса.
— Свято. Ми і не думаємо забирати ніж.
Мої слова ніяк не подіяли на неї. Вона наче не чула мене, і від того було ще сумніше й тривожніше. Ще тривожніше, аніж десь із десять хвилин тому, коли я тримав Гену під дулом і вмовляв його взяти кляту флеш-карту і забиратися геть, лишивши живими дівчат у фургоні та нас із Ларсом і його хлопцями. Так, я міг прострелити Гені голову — без проблем. Жодного суму за ним я б не відчув. Принаймні, на той момент я думав саме так. Але ж я не хотів цього. Я не обирав таке. Я мусив знайти шлях до того, як вирішити все мирно — і я його знайшов.
Ларс був незадоволений. Він вважав, що я його зрадив. У його мріях він мусив лишити Гену ні з чим і врятувати Святу. Та я знав, що цього не буде, тому й віддав весь той дурний компромат, із якого все почалось, вусаню у гавайці, що під дулом мого пістолета сів у машину і поїхав геть. Геть із мого життя, із життя Святи і, маю надію, — із життя цього бісового пана Ларса.
Сонце сяяло за спиною Святи так палко, ніби змагалося у яскравості з її золотими кучерями. Я із заздрістю подивився на Ларса — він бачив ці чудові завитки, це обличчя, цю шкіру з ароматом ягід, він мав це тіло, мав навіть цю душу… А що мав з цього всього я? Відповіді в мене не було.
— Я сподіваюсь, що, почувши правду, ти сама його мені віддаси, люба! — ледь не крізь сльози закричав пан Ларс. Мені він тим часом прошепотів: — Дурне дівчисько! Дурне, таке вперте дівча! Як тільки доберусь до неї…
Та вголос він крикнув лише:
— Святочко, кішечко, не лякай мене, будь ласка! Свято, іди до нас.
Я дивився на маленьку тендітну фігурку, що стояла на самісінькому краєчку скелі над прірвою. Мені щеміло серце від страху за неї.
Свята посміхалась, ніби не розуміла, у якій вона небезпеці. Під її ногами промайнув жовтогарячий силует кішки.
Я кліпнув очима. Яка ще кішка? Невже знову?
Коли я подивився на Святу наступного разу — кішки вже не було… Галюцинація?
Ларс стояв поруч і вмовляв дівчину повернутися до нас. Він був у відчаї.
Раптом я зрозумів, що зараз детектив зробить крок вперед. Я не встиг нічого вдіяти — його ноги почали рухатися. Це помітила і Свята. Її обличчя вмить похмурнішало.
— Ні, Свято! — крикнув я, та було вже пізно.
Дівчина перелякано округлила очі і ступила вбік, туди, де ще мав бути камінь. Якісь два-три сантиметри — і все було б добре. Все б закінчилось миром. Але ні — нога наштовхнулась на вибоїну і зісковзнула.
Наступної миті Свята зникла з уступа скелі.
— Ні! — одними губами прошепотів пан Ларс. Тим часом я вже скидав футболку і біг до підніжжя гори.
Свята не могла вбитися… це ж не сама верхівка скелі… ще й бурхлива вода. Ні, Свята точно не могла вбитися! Ні, ні, ніколи!
Я був впевнений, що ще не пізно…
Хвилі ніби злизали мене із берега — я прожогом занурився у пекучу холодну вологу і відчув, як солона плоть велетня-моря промайнула під животом. Руки й ноги почали завзято нести мене до підніжжя. Тепер головне, аби хвилі не підхопили мене у неочікуваний момент і не жбурнули з усієї сили об камінь.
Я надибав руками тверду поверхню. Здається, підніжжя скелі десь тут.
Мені пощастило — вода була прозора і чиста, мов кришталь.