Її величність кішка

Це Нунур. Мейн-кун лежить за кілька метрів від мене. Я підходжу, готова битись, але розумію, що він не рухається, його паща відкрита, з неї витікає іржава слина.

Він вже не дихає. Навколо кружляють голодні мухи. Намагаюся зрозуміти, чому я вижила, а він — ні. Думаю, цьому є природне пояснення: довга шерсть тягла його донизу і тримала під водою, а я тільки втратила свідомість, моє тіло трималось на поверхні, поки вода не викинула його на берег.

Хіба що… Можливо, він також зустрів предків і вирішив залишитися з ними.

Комахи дзижчать дедалі дужче, кілька мух сідає йому на очі. Я не можу не помітити в цьому знак: так закінчують ті, хто перечить мені чи виступає проти моїх проектів: тіло, роздуте водою, роззявлений рот, мухи на очах.

Згадалася приказка, яку мені колись сказав Піфагор: «Якщо хтось скривдив тебе, не варто мститися, просто сядь на березі річки і почекай. Згодом ти побачиш, як труп твого кривдника пропливе повз тебе.»

Мені не довелось довго чекати. Хай там як, я рада, що ми не побилися. Від самої думки, що зараз я була б мертвою, якби вирішила залишитися з духами батьків, — у мене мурашки по тілу.

Окрім того, тепер я сама. Піфагора й Наталі більше немає поруч, лише я, мокра, виснажена, загублена невідь-де.

Я починаю з найважливішого: вмивання. Не знаю, як вмиваєтесь ви, а я рухаю лапою за годинниковою стрілкою від шиї аж до хвоста, щоб добре очистити все тіло. Потім я ще довго вилизуюся, збираючи кожну краплю цієї огидної річкової води.

Коли нарешті відновила свою котячу гідність, то думаю, куди податись. Оскільки я не можу піднятися проти течії вгору по річці через ризик натрапити на котів, то вирішую йти на південь.

В дорогу! Після пережитого в товаристві дивно бути самій серед дикої природи. Ну, добре, не зовсім самій: ось повзе гадюка. Я повертаю в другий бік і тицяюсь мордою в павутину.

Я вже й забула, що в дикій природі повно такої живності. Цей світ відрізняється від міського, він інший: всюди жалять комахи, дряпає терня, ростуть отруйні гриби.

Я хочу їсти. Я хочу пити. Згадую про свій план розширити свідомість, щоб під’єднатися до всього живого навколо. Це здається єдиним способом вижити у цьому недоброзичливому місці. Я пробую влитись у потік життєвої енергії, але мені заважають неконтрольовані думки.

Піфагор.

Дивно, але в цю мить мені здається, що Піфагор — можливо, тому, що його немає поруч… — надзвичайний. Особливо в порівнянні з тим негідником лисим сфінксом та ще гіршим волохатим мейн-куном. Ось у Піфагора шерсті якраз стільки, скільки треба.

Чим більше я думаю про Піфагора, тим привабливішим він мені здається. Це «мій» самець. Хоч у нас і були незгоди, я знаю, що він повернеться. Хто зможе встояти перед моїм природним чаром?

Ми, самиці, добре знаємо самців. Якщо вони хоч раз потрапили в наші лапи, то ми зможемо повернути їх до себе в будь-який момент. Самці просто нездатні зрозуміти, що це ми вибираємо партнерів, ми контролюємо ситуацію в парі. Потім, щоб полоскотати їхнє самолюбство, ми створюємо ілюзію, нібито це вони господарі.