Її величність кішка

Суперниця атакує довгими крилами й не дає на себе напасти. В якусь мить удар крила забиває мені памороки і я падаю з дерева. Тричі перевертаюся в повітрі (хух, непарне число) та елегантно приземляюся на лапи.

Нічого не зламала, все добре.

Я більше не хочу битися. Я наситилась досхочу, це головне. Тож пора іти далі, на пошуки своїх супутників.

Але соколицю не влаштовує такий розвиток подій. Вона обурена тим, що я вбила трьох із чотирьох її дітей. Вона заступає мені шлях і загрозливо наближається, нагостривши дзьоба. Ще й розпростерла крила, щоб здаватися більшою.

Я задкую, спотикаюся, далі задкую.

Аж раптом стається негадане. Троє щурів вискакують із заростей папороті й нападають на соколицю. Я навіть не помітила їх, це, мабуть, патрульні.

Наскільки ця пташка спритна в небі, настільки незграбна на землі.

Вона старається злетіти, але один пацюк вже вискочив їй на спину та вп’явся зубами в шию, поки двоє інших тримають жертву за крила. Соколиця повертає голову, пробує дзьобнути нападника, проте не дотягується.

Ця сцена змушує мене задуматись. Врешті-решт, я теж мати, в якої залишилася тільки одна дитина після того, як решту жорстоко вбили, я вам розповідала — наречений моєї служниці втопив усіх кошенят, окрім Анджело.

Тому я кажу собі, що треба допомогти цій матері, навіть якщо мені з того ніякої користі. Я знаю, що ця думка з’явилась через шкідливий вплив гуманіста-Піфагора. Він розповів мені про почуття «співчуття». Це означає чуйність до страждань іншого.

Я підходжу до місця, де відбувається бійка, та приймаю свою найстрашнішу позу: округлена спина, випущені пазурі, широко відкрита паща з іклами. Моя диверсія спрацьовує. Троє пацюків побачили мене, відпустили жертву та накинулись на мене.

Давно вже поява кота не лякає щурів. Але я не та, кого налякає троє миршавих пацючків: Ганнібал навчив мене кітвондо. Я реву, може, не як лев, але цього достатньо, щоб нападники завмерли на місці. Мій рев не вбиває, але знерухомлює.

Користуючись паузою, я нападаю на того, що стоїть найближче, і запускаю кігті йому в очі. Вони вибухають, ніби стиглий виноград.

Оце по-моєму, можете любити чи ненавидіти.

Потім, не встиг іще другий щур вп’ястись у мене зубами, як я розтяла йому горло випущеним кігтем правої лапи, найдовшим та найгострішим, я ще називаю його кіготь-шабля.

Останній пацюк зрозумів, що краще зі мною не зв’язуватись, і вибрав іншу тактику: використовує довгий хвіст, як батіг, крутить ним та викидає вперед так, що той ляскає. Він боляче вдаряє мене по щоці, але, на щастя, шерсть захищає.

Він б’є хвостом об землю, щоб налякати мене. На заняттях із кітвондо ми не дійшли до прийому хвіст-батіг проти кігтя-шаблі, тому мені доводиться імпровізувати.

Я ховаюся за кущем, вдаючи, що злякалась, і коли щур знов починає лупити хвостом, я накручую його на гілку. Не встиг він розплутатись, як я вже запустила довгий пазур йому в морду, пронизала м’яке місце між щелепами й зачепила піднебіння. Я проштрикую йому все тіло та пробиваю череп. Він перестає борсатись і, власне кажучи, жити.