Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Побачиш, там, на небі тебе чекають твої предки-пацюки.
Потім я повертаюсь до пораненої соколиці, вона все ще лежить на землі. Одне крило кровоточить. Замість того, щоб полетіти, вона підповзає до мене. Я побоююсь, що вона знову нападе. Я вже засвоїла урок, що вдячність не найкорисніше у світі почуття.
— Привіт, — нявчу я.
Звісно, соколиця не розуміє мене, але вона уважно дивиться то одним, то другим оком, розташованими по обидва боки голови. Вона каже щось своєю мовою, що звучить для мене, як гучний писк.
Я намагаюся передати думками таке повідомлення:
Я — мати, я розумію вас. Залишаю вам останнє яйце, щоб у вас залишилися нащадки.
Соколиця витягує шию, знову крутить головою й дивиться на мене.
Вона мене зрозуміла?
Я сумніваюсь, тому обережно встаю, вирішую не баритися і йти далі. У мене немає часу, потрібно знайти супутників.
Я йду вздовж берега болотом у пошуках слідів.
Я думаю.
Отже, я здатна співчувати істоті іншого виду та навіть відчувати гордість за те, що врятувала комусь життя. Це мій перший досвід активного співчуття.
Я відчуваю: в мені щось змінилося. Я зрозуміла: якщо хочу злитися з природою, треба полюбити всі її створіння, навіть якщо з них немає користі.
Простіше кажучи, мені варто любити інших хоч би для того, щоб краще комунікувати з ними. А донині я не любила нікого, крім себе. Ні Анджело. Ні Піфагора. Ні Наталі. Ні навіть свою матусю. Я сприймала всіх лише як інструмент для примноження своїх благ. І була зовсім байдужа до їхніх почуттів.
Я кривдила Піфагора, постійно нагадуючи йому про те, що він не має на мене жодних прав. Я кривдила Анджело, коли не присвячувала йому достатньо часу. Я кривдила Наталі, коли не була солодкою кицею, м’якою іграшкою, якої вона так прагла.
Навіть з тими котами й людьми, які довірили мені своє життя на острові Сіте: саме через мене вони зараз страждають від голоду Насправді це я невдячна егоїстка.
Чим більше я думаю, тим більше розумію цінність нового свого почуття — співчуття. А затим змінюється сприйняття довколишнього світу: навіть змії, слимаки, мурахи, метелики, мушки, комарі тепер не здаються мені такими істотами, яких варто або уникати, або їсти.
І тут небо наче захотіло привітати мене з цим відкриттям, пролило цівочку світла на землю й освітило місце, де виднілися свіжі сліди від черевиків, а поряд з ними — котячих лап.
Вони тут!
Завдяки ситній вечері з соколиних яєць я знаходжу в собі сили і мчу по стежці, як вітер. Сліди довго йдуть поруч, але потім розходяться.
Вони розійшлися в різні боки, щоб було легше знайти мене.
Я вирішую йти по котячих слідах. Позаду якийсь шум. Я повертаюся й нашорошую вуха. Хтось мене переслідує.
А якщо один з пацюків вижив?
Я прискорюю крок. Відчуваю, що хтось наближається. Повертаюся і бачу його.
Норвежець! Неймовірно, що особи, які хочуть створити вам неприємності, знайдуть вас хоч під землею.
Я вигинаю спину, він теж. Я наїжачую шерсть, він теж. Він удвічі більший за мене. Часи й без нього не найлегші, а ворогів вистачає і без котів.
Норвежець нападає, боляче кусає мене в плече і розчавлює своєю вагою. Кіт із сіро-білою шерстю затиснув мене лапами. Саме тоді я побачила «його».
Піфагор. Я нявчу на все горло:
— Рятуй!
Проте Піфагор незворушно сидить на місці, ніби скам’янілий.
О ні, зараз не час на мирні переговори. Я волаю не своїм голосом:
— Рятуй! Піфагоре! Поможи!
Велетенський сіро-білий кіт сідає так, щоб задушити мене, я не можу поворухнутись.
— Рятуй! — стогну я.
Але сіамець далі вирішує у моральну дилему: нічого не робити чи все-таки заступитися?
Настав час змінитися, Піфагоре. Пристосуйся до ситуації. Зроби це з любові до мене.
Треба знайти потрібні слова, щоб переконати його.
— Ти звинувачував сфінкса у боягузтві. Доведи, що ти кращий за нього!
Сіамець нарешті нападає на ворога, хоч той і вдвічі більший. Ворог отримує потужний удар, я вибираю момент і кусаю його. Сили вирівнюються в битві двох проти одного.
Піфагор не дуже вдало наносить удари, але робить це від щирого серця, йому вдається вилізти норвежцю на голову й засліпити його.
В цю хвилину я б’ю суперника в живіт, він на мить втрачає рівновагу.