Любові полум’я
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-94-7
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Любові полум’я». Краткое содержание книги:
Цей роман зворушить і розчулить кожного, хто коли-небудь кохав, або ненавидів, або мріяв і наполегливо йшов до своєї мети.
І він анітрішечки її не ідеалізує. Додумує, але тільки те, чого не знає. Сподівається сьогодні дізнатися. Якщо вона дозволить, якщо вона захоче. Він не буде наполягати у жодному разі. Як там у Хорхе Боргеса: "Та, що обіцяє диво, наділена правом диктувати умови". Здається, так.
Перед старовинними і тяжкими дубовими дверима Віола нарешті зупиняється. Витягає зі сумочки дзеркальце, помаду. Пригладжує в’юнке неслухняне волосся, фарбує губи. Переводить подих, розправляє плечі, глибоко видихає і тягне мідну ручку дверей на себе. Та якийсь студент, випереджуючи, допомагає їй вийти і проводжає зчудованим поглядом. Віола посміхається.
Вона пливе над бруківкою до його авто. Віктор, ледь вздрівши її пишну голову, тут же виходить з машини. Дивиться на неї таким теплим і сповненим щастя поглядом, що вона шаріється, розуміючи, що відбиває усі його емоції на своєму обличчі.
У повітрі зависає тиша: враз замовкають усі авто-сигналізації, гул міського транспорту, цокання жіночих черевичків до асфальту. Час зупиняється… Навіть, на відстані він і вона почувають себе єдиним цілим. Наче квітка і стебло, наче океан і крапля… Наче над ними, літали джмелі, як над квітучим яблуневим садом.
— Як довго я тебе чекав! — вимовляє він, гаряче пригортаючи її і наважуючись цілувати лише у скроню.
Віола знітилася. Їй здалося, що зараз він відчує як у її грудях тріпоче серце, а у голові гудуть ті джмелі.
— Всього півгодини. Вибач, — сором’язливо посміхнулася.
Віктор посміхається у відповідь і відчиняє перед нею двері у салон. Гостро відчуває, що чекав її цілісіньку вічність, ціле своє життя. Але не пояснює, і знає, що вона розуміє. Як це добре, коли хтось розуміє тебе без слів!
Якийсь час вони їдуть мовчки. Ніхто з них не наважується перервати глибоку тишу несказаного у їхніх душах. Нарешті темперамент Віоли дається взнаки і вона майже співає, хитрувато посміхаючись:
— А чому тебе вчора не було на спектаклі?
— Вибач, але я не зміг би там спокійно сидіти. Мені здавалося, що ти зрозумієш це.
— Я зрозуміла, — каже, задоволена його відповіддю.
— І твоє вчорашнє вибачення мені дуже сподобалося.
— Я тільки на це і розраховував, — заграючи дивиться скоса.
— То, значить, зараз ти везеш мене на край світу?
— Ні… У віртуальну реальність, — віджартовується.
Віола усміхається і вимикає мобільний. Навіщо їй відголоски з реальності?!
— Коли ти посміхаєшся, твої очі перетворюються на два півмісяці, — зауважує він, глянувши у її бік.
— Це-смішно?
— Ну, що ти! Це так по-дитячому тепло, — заперечує з замилуванням. — Як мультфільм з дитинства.
— А у тебе брови, як у Брежнєва!
У салоні авто тут же розсипається взаємний регіт…
Вони приїжджають у затишну місцину під містом. Раніше Віолі не доводилося тут бувати. Чудова національна кухня і бокал вина трохи заспокоюють і розслаблюють. Вони жартують, сміються зі своїх недомовок, які зрозумілі тільки їм обом. Персонал ресторану переглядається, відчуваючи на відстані у кілька кроків наелектризоване нестримним почуттям поле довкола них.
— Тепер ти віриш у серйозність моїх намірів? — питає він із впевненим і щасливим виразом обличчя.
— Тепер я зрозуміла себе, — відповідає вона. — Той льодовиковий період, поки я тебе не бачила, був для мене… найгіршою катівнею за усе моє життя… Чому ти не знайшов мене раніше? Чому дозволив так страждати?
Віктор дивиться на неї своїми лазуровими очима і майже фізично відчуває біль кожного сказаного нею слова. Він добре розуміє, про що вона говорить.
— Тобі потрібен був час на роздуми.
Віола здивовано дивиться на нього і ніяковіє. Він, напевно, єдиний у світі, хто уміє читати її думки і, здається, знає її краще за неї саму.
— А тобі? — парує одразу ж.
— Мені? Мені теж, — відповідає багатозначно, і наливає ще вина у келих.
Він завжди знає як правильно. Він такий передбачливий і впевнений у всьому, що б не робив. І буквально читає її, як книгу. "Читатимеш довго, завжди!" думає про себе. Віола ще до сих пір побоюється його. Навіть, не його, а боїться помилитися у ньому. Що він виявиться не тим, за кого вона його приймає.
— Не бійся! — він ніби відчуває її спантеличення. — Я не телепат. Не бачу, що твориться у твоїх думках.