Любові полум’я

Вони сидять в одному із таких казкових закладів на площі Катедральній, навпроти старовинного польського костелу. Поруч — славнозвісна каплиця Боїмів… Дух міста тут відчутний найдужче.

Віола п’є маленьку чорну каву із горнятка величиною з наперсток і розповідає Вікторові про свої плани щодо конкурсу Глінки. Молодий чоловік слухає її дуже уважно, раз по разу проводячи рукою по своєму шовковистому волоссю. Його не перестає дивувати і потай глибоко захоплювати амбітність цієї жінки.

— Ми поїдемо з тобою разом, — закидає Віктор, щойно чує про політ Віоли до Москви.

— Ти, напевно, жартуєш?! — здивовано підіймає брови. — Як би це мало виглядати?

— Не бійся, я спланую усе так, що ніхто не здогадається. Тобі знадобиться підтримка і я не хочу, щоб ти була сама.

Віолу також не перестає дивувати цей чоловік. Почуває себе поруч з ним дитиною, слухняною дитиною, про яку піклуються і безмежно люблять. Але внутрішня самодостатність сильніша за її почуття.

— Ні, — твердо заперечує. — Ти будеш мене відволікати. Вибач, але я проти. Я не можу собі дозволити не отримати бодай диплом у цьому конкурсі.

Вікторові подобається її впертість. Жартома ще трохи наполягає, наводячи найнеймовірніші аргументи, бо… сам такий. Ніколи не зупиняється на досягнутому. Він п’є каву зі сатисфакцією, наче задумане уже звершилося.

— Ну, ні то й ні, — нарешті вимовляє після паузи.

— Дякую.

— За що? — дивується.

— За бажання допомогти.

— А твій чоловік не збирався з тобою? — наче мимохіть цікавиться, наголосивши на слові "чоловік".

— Поки що ні. Але він усе вирішує дуже імпульсивно. Ти ж знаєш, — хмикає у відповідь. — Не хвилюйся, я не дозволю і йому.

— Це мене тішить. Рахунок принесіть будь-ласка, — гукає офіціантові.

Вже склав певний план у своїй голові. Не може жити без стратегії, не вміє розраховувати тільки на везіння. "Удача посміхається тому, хто готується до неї, як до зустрічі з жінкою", завжди так думав і діяв відповідно. Тепер його стратегічні плани поширюються і на його кохану жінку.

— Йдемо, канарко моя? — запитує, розрахувавшись.

Віола кидає погляд на годинник: вже час забирати з дитсадка Орисю. Зараз, мабуть, буде дзвонити Андріан. Їй шкода розставатися з коханим. Хочеться хоча б ненадовго відтягнути ту мить. Їй завше тягуче тоскно і боляче у такі хвилі.

— Ти мене підкинеш до садочка? — намагаючись не виказувати свого жалю, запитує Віола.

— Куди завгодно, — Віктор подає їй руку при виході з ресторану.

Тут же сигналить Віолин телефон:

— Так, Андріане, — каже дуже стримано, холодно.

— Ти малу забереш? Вже п’ята.

— Так, я саме туди збираюся.

— Я буду пізно. У мене зустріч з клієнтами. Не чекай, лягай спати.

— М-гу, — мимрить у відповідь і вимикається.

Вже давно не чекає на свого чоловіка. Він її просто не цікавить. Відноситься до нього зі зворотною байдужістю. Його це не зачіпає. Він просто цього не помічає.

— Допізна затримається в офісі, — видихає з полегшенням.