Любові полум’я
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-94-7
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Любові полум’я». Краткое содержание книги:
Цей роман зворушить і розчулить кожного, хто коли-небудь кохав, або ненавидів, або мріяв і наполегливо йшов до своєї мети.
— Ну, тоді починаємо. Легенько, не навантажуючи зв’язки…
Її голос поводить себе, як жива істота: спочатку він ніби солодко потягується, зачіпаючи якийсь хрип і сип у горлі. Тоді вже впевненіше спинається на прозорі, але стійкі обертони і, нарешті, розходиться луною по австрійському будинку. Дрижать шибки у ще старих дерев’яних рамах, оригінальні вітражі неначе оживають.
— Спокійніше, не перенавантажуйся. Дуже добре звучиш, — стримує її Медея.
Віола тремтить від хвилювання.
Медея, слухаючи її спів, згадала давній діалог між ними. Це було після одного із конкурсів, на якому Віолу просто нахабно зарубали.
— Що поробиш, дитино моя?! Усюди потрібен свій каталізатор. Якщо ти не чиясь протеже, ніхто так і не почує твій голос. Хай ти і утричі талановитіша за саму Монтсерат Кабальє. Це там у них, на Заході за збігом обставин звичайна вокалістка змогла стати зіркою оперної сцени, а у нас… Такі країна і такий час.
Як тоді Феліксівна обурювалася, чому у нас не проводяться перші тури конкурсів, як у Європі для піаністів, за опущеною завісою. Аби жюрі не знало, хто виконавець і було об’єктивним.
— Це все неважливо, — заперечувала її учениця. — Мушу перемогти! Колись таки переможу! — твердила з крижаною впевненістю у голосі. — Очевидно Господь вважає, що я ще не готова до успіху…
Ввечері зал опери, як і завжди, вщент наповнюється шанувальниками високого мистецтва. Новітнє табло над сценою, де біжить рядок з перекладом партій співаків, надокучливо блимає, відвертаючи увагу. Хтось шарудить програмкою, хтось театрально голосно сміється, якісь недолугі юні іноземці цідять пиво у партері і ніяк не второпають, що ж від них вимагають білетерки. Нарешті хтось англійською пояснив бідакам, що така поведінка — ганьба для храму мистецтв.
Їм не до тями, що опера — це таїнство. Мистецтво співпереживання і передчуття, телепатичне усвідомлення дійства через музику і спів. Усе земне і буденне залишається по той бік величезних дверей оперного храму. Душа тут підіймається до незвіданих висот, витає там, збагачуючись і удосконалюючись всотуванням музики. Але її найвищих і найкращих зразків. Уже не таємниця, що хворі одужують, а ще ненароджені, у материнському лоні, заспокоюються, прислухаючись до божественних мелодій. Класика очищає і підіймає, умиротворяє, трансформує душі і наближає до чогось незбагненного, сакраментального.
Віола перевтілюється у покірну східну красуню. Стає тінню сценічної мадам Батерфляй. Наївна, вірна, невибаглива і нескінченно щира японська сімнадцятирічна юнка — віддзеркалення самої Віоли. І вона не грає, просто живе. Світиться від щастя, купається у музиці і дійстві. Вона, наче дихає голосом, як риба водою. І наповнює цим чарівним ефіром увесь зал. «Глухий та й почує, сліпий та й побачить…»
Її голос розливається весняним паводком, проникає у кожну шпаринку і духом витає оперним. Надзвичайне поєднання металу і оксамитової глибини… Від її голосу по тілу бігали мурашки, він зміївся під шкірою, спочатку холодив і бентежив, а тоді збуджував і млоїв, ніжно пестив душу і проймав її наскрізь водночас. Від цього магічного невидимого дійства на очі навертаються сльози. Хочеться померти за усі гріхи і народитися заново.
Зі сцени реакцію залу видно погано. Співаки наче стоять перед роззявленою чорною пащею. Хіба що соліст підійде на сам край. Тому кожен орієнтується на власні відчуття і емоції слухачів.
На Віолиних виставах завжди повно публіки, у першім ряду незмінно сидів і сам директор опери. Була примою від природи. І це бачила, чула і відчувала публіка. Щиро обдаровувала її оплесками і криками «Браво!» і «Біс!»
На останок Віола, на прохання залу, вдруге виконує арію мадам Батерфляй. Зробить це із глибоким задоволенням, на вистеленій квітами сцені, що їй через оркестрову яму накидали вдячні шанувальники.
З неймовірної величини оберемком зібраних букетів заходить у гримерку і торопіє: усе приміщення вщент заповнене кошиками з криваво-темними трояндами.
— Це від кого? — незадоволено і грізно запитує Андріан, що з’являється у неї за спиною.
— Не знаю. Яка різниця?! — відповідає майже байдуже.
— Як це не знаєш?!
— Якийсь захоплений власник розарію…
Знала. Їй хочеться стрибати від радості. Ледь стримує у собі той порив, переодягається. Та тут же у весняно-духмяне приміщення ввалюються із непідробними дифірамбами друзі. Входить головний диригент і директор, а за ними і Медея.
— Троянда серед троянд, ви були на та-акій висоті! Вітаю вас, — у поклоні цілує руку директор.
— Прима, просто прима! — старий сивий диригент по-батьківськи обіймає її.