Любові полум’я

— Так! — підтвердила Катя. — Справжній земний рай.

— Ось, так би сиділа тут вічно і більше нічого не треба.

— Та ти б утікала звідси уже через тиждень! Фантазерка! — подруга жартома штурхонула її у плече.

Віола посміхнулася.

— Скажи, Катрусю, є ж такі люди, яким достатньо мати сім’ю, дітей, заробляти мінімум на своє проживання і при цьому бути абсолютно щасливими?

— Звичайно, є і такі. Вони вміють отримувати задоволення від того, що мають. А до чого це ти?

— Ну, от я наприклад, зовсім не така.

— Хіба?! — Катя зобразила щирий подив на обличчі.

— Ти так само повністю зайнята своїм побутом і не стрибаєш вище голови. Хоча по натурі і романтик.

— Як ти можеш так думати? У мене є дуже великі плани і мрії! — враз заперечила Віола. — Просто ще не прийшов час…

— І коли ж він прийде? Коли підросте Ориська і піде до інституту. Так ти вже посивієш до того часу! Якщо ти чогось хочеш, то треба робити вже. Негайно, не відкладаючи на завтра, незважаючи ні на що!

— Я так не можу. В мене є обов’язки.

— Які такі обов’язки заважають рухатися уперед до своєї мети? — закинула подруга. — Ні, якщо тобі так комфортно, ти щаслива у всьому цьому, то і не треба нічого змінювати.

— Не так. Усе не так, — зізналася Віола.

Сонечко припікало і Катя із задоволенням підставила йому своє обличчя. В її вогняних пасмах заграло сонце, а очі примружилися. Вона розтягнула обличчя у посмішці і прошепотіла:

— "І настане Сварожий ранок… і очиститься Земля від бруду та нечистот тисячолітнього панування духовної пітьми…"

— Говориш загадками, Катрусю, — здивувалася Віола витримавши паузу після такої дивної фрази.

— Ой, Віолко, люба! Ну, що ж я маю тобі сказати?! Навіть, не знаю чим зарадити. І шкода мені тебе і заздрю тобі одночасно. Бо нелегкий у тебе вибір і невідомо де вона, та правда. А почуття твої настільки прекрасні, високі і водночас глибокі, що мимоволі хочеться це пережити. Ти глянь лише, якою красунею ти стала — сяєш, наче зоря вранішня, сонце перед тобою блідне і холоне. Квіти і тварини поруч тебе в’ються. Відчувають серце сповнене справжньої, щирої любові.

Віола обійняла Катю.

— Коли я була малим дівчиськом, — по-дитячому безтурботно посміхнулася Катя своїм спогадам, — мені здавалося, що світ переповнений чарами і казками. Що неодмінно у моєму житті з’явиться чарівний принц і забере до свого замку. Я, навіть, уявляла його собі: високий, ставний, чорнявий і обов’язково трохи неголений. Мій тато не дуже цю процедуру полюбляв і доволі часто ходив з борідкою. І це мене, маленьку, дуже приваблювало у чоловіках.

— Так це ж ти описала свого колишнього! — сплеснула руками Віола.