Любові полум’я
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-94-7
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Любові полум’я». Краткое содержание книги:
Цей роман зворушить і розчулить кожного, хто коли-небудь кохав, або ненавидів, або мріяв і наполегливо йшов до своєї мети.
Віола знала про ці речі з уст своїх значно старших подруг. Ох, і тяжко, як тяжко давалися подружжям ті роки. Майже кожна із подруг пережила образливі пустощі свого чоловіка з усіма витікаючи обставинами. Для Віоли такі стосунки — смерть. Не могла і не хотіла стати просто розвагою. Не сміла заплямувати цим свою душу. І одночасно її переповнювало непереборне бажання бути з тим, хто бачить і прагне, хто чує і жадає, хто має мету і йде до неї, хто кохає її так само, як і вона його. Щоб підійматися разом, щоб підтримувати і підштовхувати одне одного, щоб тішитися і втішати, і бути втішеною, і обнадієною. З легкістю кинулася б йому назустріч, якби не було тих ланцюгів, у які обоє були закуті.
Весна
Весна будила природу, давала нові надії і просто надії. Тепер Віола думала так. Вона вперто і наполегливо репетирувала, готуючись до найвідомішого на пострадянському просторі конкурсу вокалістів імені Глінки. Вже просто бути серед дипломантів було надзвичайно престижно. Це відкривало нові, ширші горизонти для її кар’єри.
Однак, Віола змінилася. Уже не була тією ж, щирою сміхотункою. Щось у ній перевернулося. Світ більше не видавався їй таким прихильним.
Ранок того дня пронизав холодом її тіло, наче розкраяв скрипічними струнами на тоненькі скибочки. Недільна Служба Божа у церкві, куди вона ходила з малою, приносила у її світ гармонію. Хай і ненадовго, але це було їй необхідно. Пасха — свято Воскресіння Господнього вселяло віру і додавало трохи радості. Вдвох співали псалми. Віолине сталево-дзвінке і водночас тепле сопрано помітно виділялося на тлі церковного і парафіянського хору. Хоч як вона і не намагалася співати тихіше. Але поставлений голос не так то й легко приховати у натовпі. Часом таке трапляється, коли слухаєш на концерті хор, із якого неодмінно хтось випадає. Не тому, що він — вискочка, не тому, що диригент не зумів зіспівати людей. А тому, що це — соліст. І він або самородок, або уже переріс рамки хору і повинен розпочати сольну кар’єру.
Люди раз по разу оберталися, шукаючи очима власницю такої дивовижі. Віола не помічала цієї надмірної зацікавленості. Усе мирське, як і належало, залишала за стінами храму. Молилася щиросердно і співала самовіддано. Для Господа, а не для людей. Бо голос цей був у неї від нього і йому присвячувала своє виконання. Робила так тільки на дуже великі свята. Мусила берегти цей дар, бо тільки завдяки йому могла жити у світі. Її голос примушував тихо дзеленчати віконні вітражі і відлунювати десь там, високо під розмальованим фресками склепінням. Кілька священнослужителів, котрі провели Пасхальну службу божу, задоволені із такої надзвичайно високої святкової атмосфери подякували усім парафіянам за створення настрою. Віола радісно тричі відповіла «Воістину воскрес!» на «Христос воскрес!» і разом з донею понесла святково прибраний, освячений кошичок додому.
А ввечері вона поспішно дріботіла у кафе, де з нагоди Великоднього свята вони збиралися зі старими друзями. Обережно поцікавилася у Андріана, хто прийде. Почула, що будуть не усі. Та Віола здавалося особливо не переймалася. Минуло доволі часу, який, як відомо, лікує. Чи заліковує? Вона думала, що перехворіла.
Компанія була, як завжди весела і жартівлива. Ці люди вміли працювати, а тому вміли і розважатися.
— Ну, то ми завтра усі ідемо на твою коронну «Мадам Батерфляй»? — поцікавилася між іншим Олена, дружина колеги Віктора по роботі.
— Аякже, ми усіх запрошуємо, приєднуйтесь, — відповів Андріан.
— Приходьте. Це одна з моїх найулюбленіших партій, — посміхнулася Віола. — До того ж у нас нові костюми та реквізит. Буде гарно.
— Коли ти співаєш, завжди гарно, — підхопила подруга Ліна.
— А ось і Віктор з Тетяною! Ви ж казали, що не прийдете!
— То нам піти? Чи все ж дозволите з’їсти шматочок Тірамісу? — пожартував Віктор.
Віолине тіло несподівано охопив тягучий біль. Голова стала, наче свинцева. До її вух долинали лише окремі кавалки фраз і сміху. Думки плутались, рухи стали заповільненими і незграбними. Віола мало не розбила горнятко з кавою. Вона не сміла підняти на нього очей. І лише краєм ока бачила, що він не зводить з неї погляду. На щастя, телефонний дзвінок примусив її вийти з приміщення, де було занадто гучно і нестерпно душно, як їй здавалося.