Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

По місті повзли чутки, що жидівське населення всілякими способами — включно до перерізування пожежних шлангів, якими подавалась вода з Дніпра (водогін зруйнували большевики), — сприяло поширенню пожеж.[117] І всі, включаючи й жидівське населення, були переконані, що оця, як гадалось, масова депортація жидів з Києва викликана саме отими вибухами й пожежами. Так це чи не так — я не знаю, але, коли взяти до уваги, що масове винищування жидів було проведене не лише в Києві, а й у багатьох інших містах України, треба думати, що таке переконання не відповідало дійсності.

До речі, треба сказати, що жиди більше, ніж яка–будь інша національність Совєтського Союзу, йшли на співпрацю з совєтською владою (на причинах цього явища тут не спиняюсь). Це правда, що в різних державних та зокрема й особливо в торговельних та партійних установах переважало жидівство, що відсоток їх у названих установах, беручи до загальної кількости населення відповідних національних груп, був неймовірно великий, зокрема в різних центральних республіканських та партійних установах. В дрібніших містах та районових центрах жидів було значно менше, а в сільських місцевостях їх майже не було. Це засилля, власне, і було одною з причин, що населення СССР часто ототожнювало московський комунізм із жидівством. Відхід жидів від совєтської влади почався десь у роках 1926–27 внаслідок переслідування так званих сіоністів і набув уже більшого розміру в тридцятих роках, в часах жорстокого винищування троцкістів, кадри яких складались в основному з жидів. В передвоєнних роках антисовєтські настрої серед жидів були досить поширені, особливо серед жидівської інтеліґенції — лікарів, правників, економістів, інженерно–технічних робітників, а також почасті й серед колишніх ремісників. Отже, немає нічого дивного в тому, що значна частина жидів не евакуювалась на схід не тому, що не мала змоги, а тому, що не хотіла, гадаючи, що як би погано не було з Гітлером, та все ж буде краще, ніж із Сталіном.

Але повертаюсь до подій того жахливого дня. Десь о годині одинадцятій я проходив по Львівській вулиці (совєтську назву її вже забув), що веде до визначеного німецьким командуванням збірного пункту. Багато тисяч людей, переважно старих, — але не бракувало й людей середнього віку, — рухалось у напрямку Бабиного Яру. А дітей, дітей… Господи, скільки було там цих дітей! Все це рухалось, обтяжене вузлами, куфрами й дітьми. Подекуди старих та хворих, що не мали сили самі рухатись, везли, мабуть, сини чи дочки, самотужки на візочках. Дехто плаче, інші заспокоюють. Більшість рухається самозосереджено, мовчки, з виглядом приречених. Було це тяжке видовище… Цей великий «ісход» справив на киян гнітюче враження й посіяв перші сумніви щодо сподіваної визвольної місії Гітлера.

Мішаних подруж, себто жидів із «бувшими православними», як часто напівжартома називали українців і росіян, було багато. Казали, між іншим, що члени подружжя не жиди та їхні діти не повинні з'являтись на збірний пункт. Мені потім розповідали, що багато жінок і чоловіків не жидів, які приходили зі своїми дружинами жидівського походження й просили, щоб і їм дозволили йти разом, німці не пропускали на збірний пункт.