Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Майор знову вдарив кулаком по столу і гаркнув:
— Піди й скажи своєму дурнуватому хазяїну, що коли він не знайде пляшки шампанського, то завтра його заарештують, а ресторан закриють… А втім, ми заплатимо, скільки він захоче… Ну, мерщій!
Невдовзі кельнер повернувся з вином. Фашисти вишкірились і наставили келихи. Дудлили шампанське, вдоволено прицмокуючи язиками. Пляшка вмить спорожніла. Кельнер приніс ще одну. Німці поступово сп'яніли, особливо майор. Розчервонілий, з пасмом волосся, що спадало на чоло, товстий і безбородий, більше схожий на м'ясника, ніж на офіцера, він хвалькувато розповідав приятелеві, як в одному повітряному бою збив три французькі винищувачі. А потім підняв бокал і виголосив тост за люфтваффе.
Його сусіда, капітан, скочив на ноги, стукнув закаблуками і, викинувши вперед праву руку, вигукнув:
— Хайль Гітлер!
— Хайль Гітлер! — повторив за ним майор.
Французи, що сиділи за столиками, здригнулися і ще нижче схилилися над тарілками.
Пихатий фашист аж почервонів від злості:
— Встати, свині! Як ви смієте сидіти, коли вимовляють ім'я фюрера? Встаньте і повторіть за мною: хайль Гітлер!
Відвідувачі, нарешті, збагнули, чого від них вимагають. Зблідли, але не підвелися. Лише якийсь дідусь з білою, як молоко, бородою, став біля свого столика і тремтів від жаху.
Уля вже не міг стриматися. Він вихопив револьвер і вистрілив — раз, потім ще раз. Опам'ятався, коли обидва гітлерівці впали на підлогу мертвими.
— Тікай, юначе, поки не пізно!
Якраз про це він подумав і сам. Сховав пістолет у кишеню і вискочив на вулицю. Перейшов на другий бік і загубився в людському потоці. Довго безцільно блукав по Парижу. Коли почало смеркатися, вирішив десь переночувати.
Раптом почув, що хтось невідступно іде за ним. Злякавшись, хотів озирнутися, однак вчасно стримався. Саме в цю мить повз нього пройшла вродлива жінка, — достатній привід для того, щоб озирнутися. Наче дивлячись їй услід, повернув голову. Кроків за двадцять позаду помітив юнака в благенькому непромокальному плащі.
«Якщо ти сам, хлопче, — подумав Уля заспокійливо, — то мені нічого тебе боятися. А проте я зараз з'ясую, чого тобі треба».
Він звернув за ріг і став чекати. Засунувши руку в кишеню, стиснув пістолет. Вулиця була безлюдною.
Через кілька хвилин вигулькнув парубок у плащі.
Спинивши його, Уля сердито запитав:
— Послухай, юначе, я не люблю, коли за мною шпигують. Це мене дратує. Коли маєш щось сказати, говори!
Уля тільки тепер зміг розгледіти незнайомця. На вигляд йому було не більше двадцяти років. Високий на зріст, худорлявий, з синіми, на диво гарними очима.
— Чорти б тебе вхопили! Ти сміливий, але дуже необережний, — серйозно промовив хлопець, змірявши Улю з ніг до голови. — Живеш десь тут? Я хочу поговорити з тобою!
— Ти з поліції?
Синьоокий юнак посміхнувся:
— Ти ще запитаєш, чи не з гестапо… Коли б я служив у поліції, то заарештував би тебе ще в ресторані.
— Теж там був?
— Авжеж! Ти трохи тоді розгубився. Видно, що без досвіду… Якби я не порадив тікати, мабуть, і досі милувався б трупами бошів. А сищики не забарилися б…
— Не думаю!.. А втім, я дякую тобі за послугу!
— Де ж ти живеш? — допитувався юнак.
— Це важко сказати… Поки що ніде. Сьогодні тільки прибув до міста і через оцю колотнечу ще не встиг влаштуватися на ніч. Коли хочеш щось порадити, давай пройдемося…
— Добре, ходімо!.. — погодився юнак після якогось вагання.
Трохи згодом він запитав:
— Чи уявляєш ти, до чого може призвести вбивство двох фашистів серед білого дня?
— Догадуюсь! Зрештою, мене таки схоплять.
— Зовсім не це хотів я сказати.
— Чи не думаєш ти часом прочитати мені нотацію?
— Можливо… Ти мусиш знати, що боші вже взяли заложників, і за кожного свого вбитого розстріляють десятеро наших.
— Цього я не знаю. Я ж у столиці лише кілька годин…
Юнак глянув на нього з викликом:
— Чи не хочеш ти сказати, що застрелив тих падлюк в пориві гніву?
— Можливо…
— А втім, ти й поводився, як хлопчисько. Така необачність.
— А чого ж тобі хотілося? Послухатися тієї свині і кричати «хайль Гітлер!»? Можу тебе запевнити, що коли б така ситуація повторилась, я зробив би так само…
— Ти, мабуть, вважаєш себе справжнім борцем за вільну Францію.
— Не знаю! Однак я не можу сидіти спокійно, поки вони знущатимуться з нас. Навіть перед загрозою репресій…
— Ні, не це… Я починаю розуміти, що ти й справді жив далеко від Парижа. По-перше, тобі треба знати, що Франція не загинула. Вона живе і ні на мить не припиняє боротьби. Рух Опору міцніє з кожним днем. Я маю на увазі справжній народний опір. Не знаю, чи відомо тобі, але е ще й інші, що звуть себе учасниками руху. Проте вони якось по-своєму розуміють боротьбу. Це опір у фраку і рукавичках. Зрештою, воно й не дивно, бо керівники такого опору носять і фраки, і рукавички. Мушу ще додати, що вони не вбивають бошів. І коли хтось з них розпрощався сам з життям, то, значить, він дуже заважав французам-патріотам. Здається, я висловився зрозуміло. Чи не так?