Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Таким чином, завдяки Делегоргу, Уля побачив усі принади і гіркоту цієї небезпечної професії.
Уля стиха засміявся. В його уяві несподівано постав образ Мішеля Бійота, одного з тих контрабандистів, які покинули це заняття через «проклятого» Делегорга. На гроші, зароблені від перепродажу бельгійського тютюну, Мішель відкрив кондитерську. Справи його пішли добре, і скоро почали забуватися всі колишні небезпеки. Але того, хто повернув його на вірну стежку, Мішель не забував. І на знак щирої поваги завжди на Новий рік посилав Делегоргу величезний шоколадний торт. Ні, непогані то були часи!..
Надворі завив собака. Дощ пішов сильніший, і по дахові затарабанило, наче шротом. Знову заскрипіли валки возів з боєприпасами. Плюскіт дощу, скрип коліс та виття собаки — все це зливалось в якийсь зловісний пронизливий стогін.
«Так вив собака і тієї ночі!» — подумав Уля і пригасив недокурок, кинувши його в коробку від крему, що правила йому за попільничку.
Піднявся з ліжка, присунув стілець до вікна. Надворі було темно-темно. Лише за вікном невгамовно стукотів дощ та скрипіли підводи. Час від часу в темряві з'являвся вогник цигарки якогось їздового, що світлячком пропливав уздовж шляху.
Пес не переставав вити, хоч хазяїн уже не раз виходив надвір і лаяв його.
«Так завивав собака і тієї ночі!..» — зітхнув Уля.
— Боші[21]! Боші!.. Боші йдуть! — лунало скрізь на дорогах.
Перелякані люди покидали домівки і втікали на південь, наче від страшної пошесті. Їхали на велосипедах, підводах чи дрожках, мчали лімузинами, грузовиками, йшли пішки, штовхаючи перед себе дитячу коляску або тачку з манаттям. Поспішали битими шляхами, польовими дорогами, а то й навпростець, через поля. Та як вони не втікали, гуркіт гармат ставав дедалі виразнішим. А одного дня з'явилася й сама смерть, — у синьому небі показалися зловісні птиці з покрученими хрестами на крилах, скидаючи на землю сотні бомб… Перелякані до смерті французи розбігалися по полях. Але гітлерівські льотчики на бриючому польоті глумливо косили з кулеметів усіх — чоловіків, жінок, старих і дітей, особливо дітей. Коли кінчалися бомби, літаки зникали, набирали боєприпасів і знову повертались, сіючи на всіх шляхах і дорогах смерть, — рясний град бомб та зливу кулеметних куль.
З початком евакуації втік і Уля, — зібрав речі в рюкзак, сів на велосипед і рушив на південь. Він став свідком і учасником трагедії, яку переживали тоді тисячі втікачів. Куля з німецького кулемета роздробила йому ключицю, Улі довелось пролежати кілька тижнів у шпиталі недалеко від Парижа. Коли він підвівся з ліжка, в місті вже давно порядкували фашисти.
Потрапивши до столиці, Уля Михай зрозумів, що розгром армії аж ніяк не означав капітуляції самих французів. Він прочитав це на суворих лицях перехожих, в поглядах лютої ненависті, якими городяни проводжали тих, хто носив німецьку уніформу. Місто було в жалобі, Бліді, змарнілі обличчя парижан свідчили про великі нестатки.
Блукаючи бульварами і приглядаючись до людей, Уля відчував, що його безнадійний сум змінювався почуттям радості. Коли він лежав у шпиталі, в ньому ніби щось обірвалося. Хіба можна жити в Франції і не любити її? Любив і він свою країну. Однак вона ганебно капітулювала. Уля розчарувався так, як розчаровується юнак, кохана якого стала повією.
І от, походжаючи вулицями Парижа, він зрозумів, що Франція не вмерла. Йому хотілося обіймати і цілувати кожного зустрічного. Радісно збуджений, довго блукав по місту. А зголоднівши, зайшов до великого ресторану, де лише за кількома столиками сиділи відвідувачі. Меню мізерне, однак офіціант натякнув, що є й інші страви, коли він зможе заплатити дорожче. Грошей йому вистачало, бо в прикордонному містечку життя було дешеве. Давно не ївши нічого смачного, Уля замовив собі ситний обід.
Він уже взявся за котлети з баранини, коли це до ресторану увійшли два офіцери з люфтваффе[22]. Сівши за сусідній столик, вони почали вимагати шампанського. Офіціант ввічливо пояснив, що шампанського нема, але він принесе їм іншого хорошого вина. Льотчик-майор стукнув кулаком по столу:
— Ти, свиня, нас вино не цікавить… Ми з приятелем хочемо шампанського. У французів тільки й слави, що шампанське!
— І гарні жінки! — додав другий офіцер, вишкіряючи зуби.
Майор презирливо скривив губи:
— Самі повії!
Уля, мабуть, був єдиним у залі, хто розумів по-німецьки, бо інші відвідувачі нічим не реагували на цю хамську репліку. Він до болю стиснув кулаки, відчувши в собі нестерпне бажання підхопитись і дати в пику зарозумілому фашистові.
21
Бош — так французи зневажливо називали німецьких окупантів.
22
Люфтваффе — гітлерівські військово-повітряні сили.