Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Завжди спокійний, баржовик Маринаке говорив тихо і лагідно. Тільки коли він було розсердиться, що траплялось дуже рідко, в його очах з'являлись злі вогники, голос ставав якимсь суворим, металевим.
Уля пригадав усе це і зітхнув: «Ех, як швидко проминули роки!». Збагнувши свій теперішній вік, сповнився почуттям невиразного суму. Намагався думати про щось інше, але в голову невідступно лізли спогади дитинства. Образ батька скоро зник, але натомість з'явилася мати, невеличка білява молодиця. Кращої за неї не було в усьому передмісті. Жінки взагалі сваряться одна з одною, всіляко намагаються обмовити свою сусідку. В їхньому передмісті теж не, обходилось без заздрощів і пліток. Коли зійдуться разом дві кумасі, то напевне можна сказати, що, вони теревенять про якусь третю свою знайому. Однак, на велике диво, Марію, його матусю, ці пересуди обминали. Її лагідна і приязна вдача обеззброювала лихомовних жінок.
— Це наче якась пані! — говорили про неї в передмісті без найменшої заздрості. А були й такі, які співчували їй, вважаючи, то така вродлива жінка могла вийти заміж за багатшого чоловіка, який займав би в суспільстві краще становище, ніж Маринаке. Та, незважаючи на бідність, Марія не сумувала. Побралися з любові, і роки життя не похитнули їхнього кохання.
Батько, вирушаючи в плавання по Дунаю, іноді брав з собою Улю. Хлопчик радісно підстрибував і гасав по палубі, милуючись красою природи. Та найбільше його чарував татусь, який здавався найкращим і найсильнішим в усьому світі. Синок захоплено дивився, як батько вправно крутив кабестан і оддавав швартови при відплитті. Коли виходили на середину ріки, Маринаке кликав Улю до себе, садовив біля стерна і починав розповідати про кораблі та моряків, що плавають по океанах, про дивовижних риб та різних перелітних птахів. Хлопчик слухав його, затамувавши подих.
А одного разу тато, притискаючи сина до сильних грудей, мовив:
— Ти, мій любий, мусиш здійснити те, про що я сам замолоду лише мріяв… Будеш учитися. Я з шкури вилізу, але пошлю тебе до школи, щоб ти вивчився на капітана далекого плавання.
— А що це таке капітан далекого плавання, татусю?
— Я зараз тобі поясню, синку!.. Є всякі судна. Одні малі, інші трохи більші, а деякі просто величезні. Звідси і аж до Турну-Северина[18], навіть далі, скажімо, до Відня можуть іти невеликі судна, ось як «Пан Тудор». Бо до Відня і Братіслави по Дунаю можна допливти навіть човном. Ну, а щоб перетнути море чи океан з кінця в кінець, потрібні великі швидкохідні кораблі з потужними моторами. Вони перевозять людей і вантажі й звуться суднами далекого плавання… А найстарший на такому кораблі, кому підкоряється вся команда, це капітан далекого плавання.
— І ти, татусю, хочеш, щоб я став капітаном далекого плавання?
— Так, синку! Тільки досягти цього нелегко… Треба багато вчитися. Але, щоб потрапити до вищої школи, мало ясного розуму та любові до науки. Тут потрібні ще й гроші, багато грошей. А в мене їх немає. Однак, коли ти добре вчитимешся, я працюватиму, як віл, і пошлю тебе до такої школи…
— Не турбуйся, татусю! Я вчитимусь добре… Запевняю тебе.
Однак не судилось Улі потрапити до школи. Вибухнула війна, і татусь загинув в боях під Туртукаєю[19].
Відтоді вони з матір'ю почали бідувати. Матуся працювала день і ніч, не знаючи спочинку. А жили обоє в холоді і голоді. За невеличкою хлібиною, чорною, як земля, вистоювали в черзі від темної ночі аж до обіду. А щоб дістати овечу голову, трохи кісток чи тельбухів, доводилось стовбичити під м'ясною крамницею цілісінькі дні. А крім цього, треба було ще й заробити десь хоч кілька леїв.
Не знесла матуся цього голодного життя. Через півроку навіки заплющила очі. Хлопчика взяли до себе родичі. А коли скінчилась війна, вони довідались, що в Фокшанах[20] відкрито притулок для воєнних сиріт, і поспішили віддати його туди.
Роки, проведені там, найжахливіші для нього.
Уля пригадав великий будинок, що стояв підковою, його довгі темні коридори та холодні спальні, в яких ниділи голодні, занехаяні діти. Пан директор, з підкрученими догори вусами та круглим, як бочка, животом, завжди сердитий, ходив з вишневим прутом у руці, б'ючи ним дітей куди попало — по лиці, по голові, по спині чи руках. Згадав і панну виховательку, тридцятилітню стару діву, якій більше підійшло б працювати наглядачем в лікарні для божевільних, аніж у дитячому притулкові, і дебелу куховарку, невсипущу п'яницю, що заманювала до себе в ліжко старшеньких хлопців, яким ще не було й тринадцяти років. Згадав їх усіх і ще раз жахнувся — невже все те колись відбувалося?
18
Турну-Северин — порт на Дунаї.
19
Туртукая — місто в Болгарії, розташоване на правому березі Дунаю.
20
Фокшани — місто в області Галац.