Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Уля ненавидів їх тоді, ненавидів і зараз. А найбільше проклинав знавіснілу виховательку. Вона не била дітей, як директор, ні. Ця злюка знала тонші методи покарання. Негідниця ставила дітей коліньми на горіхову шкаралупу. Змушувала їх годинами дивитися на сонце, поки хлопчики не зомлівали. Наказувала сильнішому лупцювати слабішого, і захоплено плескала при цьому в долоні. Силувала дітей аж до ломоти в крижах бити поклони і голосно примовляти: «Господи, я великий грішник! Покарай мене, боже!..».
Та не тільки за це дивовижне вигадування всіляких мук ненавидів її Уля. В ній було іі інше, що перевершувало в жорстокості всі її засоби покарання. Вона зуміла так залякати дітей, що ті боялися навіть власної тіні, стали схожими на маленьких звірят.
Панна вихователька щовечора заходила до спальні і починала розповідати жахливі історії. Вовкулаки, відьми, бісенята та інші примари — ось головні персонажі цих пригод. І всі страхіття відбувалися ніде інше, як у стінах притулку. Вона запевняла, нібито на власні очі бачила, як однієї ночі в їхній спальні гралися мертвяки. Іншого разу вовкулака мало не задушив якогось хлопчика, що вийшов до вбиральні. Не раз їй доводилось зустрічати білих привидів, що блукали порожніми, ледве освітленими коридорами з віниками й косами в руках.
Діти, слухаючи її розповіді, корчились під ковдрами і тремтіли від жаху. А потім бачили жахливі сни. Одні плакали вночі, інші починали кричати, борсаючись, як у передсмертних корчах. Боячись вийти до клозету, мочилися під себе. І тоді адміністрація стурбувалась за сінники. Проте ні погрози, ні побої не допомагали. Страх перед упирями і примарами виявився сильнішим за знущання вихователів.
Постійним супутником цих безперервних тортур був голод. Ті невеличкі кошти, що виділялись на утримання сиріт, застрявали в кишенях пана директора. А діти ходили голодні й обдерті, як бездомні волоцюги.
Притулок стояв на околиці міста. Наче ті собачата, вибігали дітлахи на поля та городи. Вони ламали качани кукурудзи, крали картоплю, овочі. Хазяї ганялися за ними з каменюками, стріляли сіллю, а впіймавши, нещадно били. Однак голод дошкуляв сильніше за ці знущання, і діти не зважали на небезпеку.
Цілих шість років провів Уля в тому пеклі, спогади про яке ще й зараз ятрили йому серце.
І серед суцільного кошмару один-єдиний проблиск — пані Греждару, їхня вчителька, яка не била і не карала дітей, а ставилась до них, наче рідна мати. І вихованці відповідали їй такою ж любов'ю. Навіть ті, кому важко давалася наука, докладали зусиль і вивчали урок, втішаючи цим учительку.
Коли Уля залишав притулок, вона сказала йому:
— У тебе розумна голова. І тобі треба будь-що вчитися далі. Знаю, це важко для такого бідолашного сироти, як ти. Але я пам'ятаю, ти розповідав якось про родичів… Ось тут лист, передай його. Я прошу твого дядька віддати тебе до школи, де платять стипендію. Ти добре засвоїв програму молодших класів і конкурс тобі не страшний…
Пані Греждару обняла хлопця і схлипнула.
Так Уля й повернувся до рідного міста. Родичі зустріли його холодно. Прочитавши листа, тільки знизали плечима. «Вчитися? Навіщо тобі вчитися? Ось ми не ходили до школи, ледве можемо прочитати і написати, однак не бідуємо… Краще бути багатим купцем, ніж вченим голодранцем. Ти спершу мусиш піти продавцем, хоча б до бакалійника. Всі міські купці з цього починали».
Уля вислухав їх мовчки, ледве стримуючи сльози. Дядько й тітка нагадували йому пана директора і панну виховательку. Це ж з їхньої ласки він шість років поневірявся в притулку. А зараз вони знову вдають благодійників, хочуть віддати його в найми.
Довго не думаючи, хлопець вислизнув з хати і поспішив до порту. Понишпорив очима, шукаючи баржу «Азур». Але на її місці уже погойдувалась інша…
Старий баржовик ледве впізнав Улю. А тоді розповів, як потонула «Азур». Підліток згадав батька і зайшовся плачем.
Розчулений баржовик посадив хлопця собі на коліна і взявся втішати його. Та лагідний голос старого не заспокоїв сироту, а, навпаки, ще більше розтривожив. Хлопець ридав, наче жалкуючи за втраченими роками. І ось знову чоловіча ласка, лагідні слова. Скільки він мріяв про такі пестощі… Обнявши старого за шию, плакав ревними сльозами, паче зібрався виплакати всі болі, жахи й страждання, яких натерпівся в притулку. І йому дедалі легше ставало на душі. Ніби разом з сльозами щезали і ті шість страшних років.