Зірка впаде опівночі

Його слова дали поштовх для висловлення спільного невдоволення.

— Зрештою, що він зробив злочинного? — не втримався першим Бурлаку, — Хотів переспати з молодичкою. Ну й що? Велике діло! Та в наших жилах тече кров, а не вода… А що чоловік спіймав їх на гарячому, то це вже інша справа! Таке може трапитись з кожним. Хотів би я знати, як повівся б пан капітан Георгіу, коли б його поманила в ліжко яка-небудь красуня. Ми ж солдати, а не монахи. Аж гидко слухати про таке лицемірство. — І він стукнув по столу запальничкою, якої так і не зміг полагодити.

Томеску, закінчивши чистити друкарську машинку, додав:

— Мені не подобається, що вони викликали й нашого капітана. Чого доброго, ще запідозрять бідного Улю в шпигунстві?

— Працівники другого відділу, — на цей раз щиро обурився Мардаре, — тільки й бачать навколо себе шпигунів та агентів. Спробуй висловити якесь невдоволення, так і примітять… Ой, нелегко, зовсім нелегко зараз нашому Улі.

— Подумаєш, велике цабе! — в'їдливо вимовив Барбу.

Пеліною розсердився.

— Ти просто неможливий, Барбу. Тільки тебе одного й не дратує це свинство. А тут йдеться не про Улю, якому ти, звичайно, можеш не симпатизувати. Мене дивує сама міра покарання. Кажуть, генерал звелів розжалувати Улю. От усі й обурились, навіть офіцери, хоч вони й недолюблюють нас, тетерістів.

— Тут найбільш вражає те, що генерал зважився на таке безглузде рішення. Ми ж знаємо його як розсудливу людину…

— А ти не дивуйся… Справа зовсім не в генералові… Не важко здогадатись, що це старання факіра, — перебив його Мардаре.

— Можеш не сумніватися, — заговорив знову Пеліною. — Мене дивує, як Улю взагалі не віддали до воєнно-польового суду.

— Ой, ой! — вигукнув Бурлаку, — цього ще бракувало. Слово честі, вся ця історія смішна до безглуздя. Подумайте тільки. Ти вступаєш у село, тобі визначають квартиру. І ось господиня, чарівна і мила молодичка, весь час крутиться біля тебе, любо посміхається і мало не просить тебе переспати з нею. Що ж тоді робити? Нахмуритися і гнівно загорлати: «Слухай, молодичко! Цього ніколи не буде… Я святоша». Хай мене чорт візьме, коли я чув щось схоже на це.

— А навіщо тоді накази генерала? — запитав Барбу, з силою проколюючи тупим шилом жмут паперів.

— Які накази?

— Та ті ж, що забороняють будь-які зносини з місцевим населенням.

— Написання наказів — це одне. А от як їх виконувати — то вже інша справа. Не заперечую — такі накази теж потрібні. Не можна ж потурати усім примхам солдатів. Війна розбещує людей. Слід суворо засуджувати грабіжництво чи ґвалтування. Але коли жінка сама віддається тобі, чого ж тут думати. А то що ж? Обідати і вечеряти з хазяйкою і відмовлятися від пестощів, які вона хоче з тобою розділити?

Барбу все так само зверхньо посміхнувся.

— Якщо міркувати абстрактно, то в цьому є сенс. Звичайно, у різних народів гостинність має різні вияви. З почуття щирої поваги до людини яка-небудь жінка впускає тебе, змореного й голодного, до хати, садовить за стіл. В ім'я тієї ж таки гостинності вона потім запрошує тебе до себе в ліжко. Ти маєш рацію: коли сів за стіл, то чого ж відмовлятися від неї самої? Здається, цілком нормально. І все-таки… тобі відомо, яку важливу роль в сучасній війні відіграє добре налагоджена розвідка. Дехто вважає, що саме розвідка й обумовлює перемогу. І от подумай… Якась молодиця запрошує тебе до столу. Певна річ, ти не посмієш їй відмовити. Опісля вона лягає з тобою. Хіба ти проти? Лежить вона біля тебе і, як та кішечка, задоволено муркоче. А всім же відомо, що жінки по своїй натурі надто вже цікаві. От і почне вона тебе розпитувати. На перший погляд, це звичайнісінькі собі запитання. Як звати? Чи ростуть у вас огірки? А як румуни квасять капусту? У вас, мабуть, вродливі жінки? Хто в тебе вдома? Напевне, є й наречена. Як вона, сердешна, чекає на тебе! За таким хлопцем дівчина завжди нудьгуватиме. Ну й страшна ж ця проклята війна… Ти піхотинець? Піхоті, звичайно, найважче…