За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Чотові з відділу Острізького радили негайно звідтам йти, поки не приїде більше стрибків. Але я чомусь був певен, що ті кіннотники нікому не доповідять про те, що вони нас бачили, тому що за це їх боягузство по голові не погладили б. Так воно і було; ми відпочивали там до самого вечора і більше нас уже ніхто не тривожив.

Підвечір ми вирушили по напрямку села Вовничі. У Вовничі ми прибули вже під світанок. Зв'язківець села Вовничі сповістив нам про те, що на мосту стоять стрибки. А нам через Ікву треба було перебратися ще до світанку. Ми змушені були якнайскоріше спішити на той міст. І ми просто зіґнорували тих стрибків, що охороняли моста, і пішли без всякої передосторожности. Та наша іґнорація подіяла на них так гарно, що вони залишили моста і десь добре сховались, і аж щойно тоді, як ми відійшли від моста метрів 300, вони почали стріляти по нас трасуючими кулями. Із «чемности» ми на їх стрілянину не відповідали. Гратися у війну з ними нам не личило. Нам треба було якомога швидше пробиратися у поліські ліси. Перейшовши через моста, ми повернули ліворуч з таким розрахунком, щоб якнайскоріше потрапити у Боремецький ліс. Це вже було недалеко. Через хвилин п'ятнадцять ми вже були в лісі. Це була територія Острожецького району, а цей район я знаю непогано.

Ми зупинилися на постій серед здоровенного дубового лісу у ліщині. Переспавшись трішечки, хлопці повиймали свої пожитки і почали снідати. Раптом на нас натрапляє якийсь бородатий чоловік з малим хлопцем та з кошиком у руках. Наша варта затримала його і привела в наше розташування.

— Чого це ви так раненько бродите по лісі? — запитав я бородача.

— По гриби в нас ходять тільки з росою, — спокійно відповів бородач.

— А звідкіля ж ви? — запитав я бородача.

— Із Городниці.

— Скажіть нам, у яких селах тут немає червоних?

— А вам куди треба йти? — запитав бородач.

— По напрямку Великої Городниці, — відповів я, затаюючи дійсний напрямок.

— О, то вам треба йти через Ярославичі.

— Так, так, через Ярославичі, — відповів я і, повернувшись до своїх хлопців, сказав:

— У Ярославичах заберем свої медикаменти.

— Знаєте що я вам би порадив: ви побудьте тут ще з годинку, а я піду додому, принесу вам щось добряче поїсти і одночасно дізнаюсь, де стоять червоні і де їх нема, — сказав бородач.

— О, це ідея, ми будемо вам дуже вдячні, — відповів я.

У бородача очі аж засіяли. Він повернувся і пішов.

— Що ви, друже Боремський, з ним так розговорились, це ж явний аґент ЧК, — сказав Хома.

— Оце тому я так і розговорився, що він аґент ЧК, — відповів я, — не можна ж йому дати відчути того, що ми знаємо, хто він такий і чого сюди прийшов. Аґента треба вміло унешкідливити і, по змозі, зробити його собі корисним, тобто вміло дати йому таку «інформацію», яка б нам не заважала, а навпаки, допомагала. Я йому сказав, що нам треба йти на Велику Городницю, а повернувшись до вас, я заговорив про медикаменти, які треба забрати по дорозі в Ярославичах. Я говорив про ті медикаменти так собі між іншим і до вас, а не до нього, щоб він упевнився в тому, що в дійсності збираємося йти на Велику Городницю. Якщо він ту деталь про медикаменти скаже чекістам, то це їх переконає в тому, що ми йому говорили правду, куди і чого йдемо. І вони всі свої сили кинуть туди на засідки, а ми підемо таким шляхом, про який чекісти і не подумають. Ми підемо найпрямішою дорогою через ті села, де стоять червоні війська, — сказав я.