Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Давід тут же ловить мене на слові.
— Наступного четверга ти вільна? Гаразд! Ми залишимо з тобою Марінетту і виконаємо цю твою програму, точно як ти кажеш… Ну, то як, досвідчена жінко?
Обличчя його світиться такою щирою доброзичливістю і вдячністю, що я ледве стримую радість…
Аж тепер я усвідомила, що весь останній час ми з Яном жили тільки для Ферків, цілком поглинуті їхньою бідою, яка загрожувала геть зруйнувати родинне вогнище. Сьогодні ввечері наші Сонячні Дзиґарі вперше за довгий час знову огорнув умиротворений спокій колишньої щасливої пори. Він був такий животворний, близький, що, здавалося, його можна помацати пальцями, він був тут, заповнював своєю свіжою вологою будинок. Він був довкола нас, у нас самих, у мовчазній ясності Капітана, в помітно веселішому обличчі Яна, в сміху Марінетти, залишеної на наш догляд.
Її батьки, повернувшись з Булоні, одразу приїхали сюди, щоб забрати дочку додому, але дівчинка кинулася в мої обійми: їй дуже хотілося заночувати в Сонячних Дзиґарях. Крізь довгі каштанові пасма її волосся, що затулили мені лице, я побачила, як кивають головами Давід і Крістіна, даючи свою згоду.
За якусь хвилину нагодився і Ян. Ферки ще не встигли поїхати, і Крістіна розповіла мені, як вони провели день. Почали з сніданку в кав'ярні Енксана. У голосі Крістіни бриніли незвичні захоплені нотки. Я помітила, як Давід ніжно стискав руку дружини.
Перехопивши мій погляд, Крістіна зашарілася: так після нескінченно довгої ночі нарешті починав жевріти світанкова зоря…
Гійом не повернувся на вечерю. Тепер він дедалі частіше вирушав до Рейд'єра, і я вечорами лишалася сама з дідом. Тим-то я раділа, що Ян знову частіше заходив до нас. Його присутність означала для мене не те саме, що присутність брата. І коли Гійом був тут з Яном одночасно, я не почувала такого таємного щастя, бо тоді дуже часто над усім брала гору їхня хлопчача дружба. А от коли Гійома не було, Ян належав мені неподільно. Даремно він поважно натоптував свою люльку й простягав під столом цибаті ноги, балакаючи з дідом про порт і морські кораблі, я знала: хоч ми й не розмовляємо з ним, хоч я метушливо пораюся по господарству, — між нами таємним струмом пробігає уважливість одне до одного, взаємне радісне порозуміння.
— По-моєму, одній моїй знайомій дівчинці було б зараз краще в ліжечку, — сказала я, беручи за підборіддя Марінетту, котра вже починала куняти.
Вона владно тицьнула рученям у сторону Яна:
— Хочу йти лягати з тобою!
Височенний хлопець, усміхаючись, підводиться від столу: мовляв, я радий їй підкоритися, але погодься, Фан, вона забагато від мене хоче.
— Чи ти впораєшся сам? — спитала я несамохіть.
Він усміхнувся знайомою мені лукавою усмішкою.
— Надіти їй нічну піжаму… гарненько вкрити ковдрою аж до підборіддя… Мої предки нормани справлялися з труднішими завданнями, ти знаєш!
Коли довготелесий Ян, ніжно схилившись над Марінеттою, яка затишно вмостилася на його великих і дужих руках, зник в іншій кімнаті, Капітан почав задумливо збирати крихти, розкидані по столу між графином з водою і білими десертними тарілочками. І раптом ні з того ні з сього сказав дуже тихо:
— Який чудовий батько і сім'янин вийшов би з твого норвежця, якби тільки він захотів зректися своєї Норвегії…
Дід намагався не дивитися на мене. Видно, боявся побачити, як моє обличчя заливає блідість, бо це, я певна, завдало б йому страждань і болю. Одною-єдиною фразою він виставив на безжальне світло те, що вже багато днів було моєю надією і моєю постійною турботою.
«Твій норвежець…»
«Але ж він нічого не сказав мені, діду! Багато тижнів промайнуло, відколи він повернувся до Булоні, тисячу разів Ян мав нагоду зі мною побалакати. А він мовчить — ні пари з уст!.. Я навіть сама тепер не знаю, що почуваю до нього. Він ніби став для мене надто близьким, розумієш? Настільки увійшов у моє життя, що займає в ньому майже таке саме місце, як Гійом. А тепер, коли Гійом збирається одружитися і вже тільки одною ногою тут, а другою там, у Рейд'єрі, я знову почуваю, як потрібен мені Ян. Хіба це тільки з любові?..»
З великої сусідньої кімнати долинало сонне белькотіння Марінетти, і ми не наважувалися говорити вголос. Лишалися жести… Тепер уже ми обоє качали крихти по столу — у такт своїм повільним і важким думкам. Нарешті Капітан кинув на мене скоса поверх окулярів лагідно-співчутливий погляд:
— Не щодня молодій дівчині дістаються троянди без колючок, правда, Фанні?..