Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Давід повторив: «З дурного розуму», — затято, ніби катуючи самого себе.
— Та це ж, можна сказати, покуття для смерті,— заговорив він знову, — а мені заманулося у власній машині садовити тут свою доньку.
Йому, видно, хотілося дійти до кінця в своїй щирій сповіді:
— Двадцять, сто разів Крістіна просила мене садити Марінетту ззаду. Хіба вона не говорила вам про це? І, певне, казала, що й тоді, в останню мить перед нашим від'їздом до Камбре, вона замалим не крикнула мені ще раз: «Навіщо ти посадив Марінетту на переднє сидіння? Ти ж добре знаєш, як це небезпечно!»
Він пригнічено похнюпив голову…
Ось яку сповідь вислухала я після того, коли Крістіна попередила мене, що Давід хоче поговорити зо мною.
— О, я знаю, багато хто садовить дітей на переднє сидіння. Але тепер, коли я пройшов крізь цей жах, крізь катастрофу, коли я бачу, як дорого обійшлося це для Марінетти, для нашого родинного вогнища…
Примостившись на дитячій табуреточці, я мовчки слухала цю сумну сповідь…
Раптом запала тиша. Тільки кроки Давіда порушували її: він нервово походжав туди й сюди по кімнаті.
Нарешті зупинився переді мною і так, ніби я була ученицею його ліцею, звелів:
— Подивись мені в очі, Фанні, я повинен це знати. Крістіна ж казала тобі, що це з моєї вини покалічено Марінетту?
— Ні, вона нічого такого не казала.
— Справді нічого?
— Слово честі, Давіде!
Його очі свердлять мене. Але я знаю, що кажу правду, і він зрештою в цьому пересвідчується.
— Якщо Крістіна не сказала про вашу… вашу провину, то тільки тому, що не схотіла цього сказати, Давіде. Тепер я догадуюсь — вона вже от-от ладна була це зробити, але в останню мить втрималася. Вирішила, певно, що це стосується тільки вас двох. І вона має слушність. Інші тут ні до чого…
— Не говори дурниць! — відрізав Давід. — Інші… Ніби одного чудового дня в життя подружжя Ферків не ввійшли такі собі хлопець і дівчина…
— Присягаюсь, що Крістіна кохає вас! — сказала я палко.
— Кохає… Та вона люта на мене.
— І те й друге можна почувати одночасно, — озвалася я по хвилі.— Звісно, не довго.
— Твоя правда, не довго. Інакше злопам'ятство роз'їсть кохання.
Давід журно усміхнувся. Безперечно, в ці останні місяці він пережив чимало гірких годин.
— А якщо вже, незважаючи на молодість, ця голова така світла, — Давід торкнувся пальцем мого чола, — то скажи, як, по-твоєму, наша з Крістіною любов може перемогти злопам'ятство?
— Ще сильнішою любов'ю! — палко вихопилось у мене. — ї вашою, і її, особливо вашою, Давіде…
І як тільки я насмілилася таке сказати!..
— Пробачте, — пробурмотіла я. — Але ви самі винні! Перейшовши зі мною на «ти», ви ніби повернули мене в ті часи, коли я ще сиділа за партою. Я мимоволі відповіла вам тим самим.
— Я теж мимоволі перейшов на «ти», Фанні… Зате ти відповіла мені з щирою прямотою, властивою юності. А я саме цього й потребував.
Він засунув руки в кишені і знову почав ходити по кімнаті.
— Якщо це може тебе заспокоїти, знай: Ян сьогодні вранці сказав мені майже те саме, що й ти…
За хвилину він зупиняється біля вікна, я теж підходжу до нього. Гойдалка вже порожня. З віддаленого кінця двору йде Марінетта, вимахуючи букетиком лісових нарцисів в опущеній руці,— певне, нарвала за соснами край дороги. Вона поспішає до мами, як завжди, зашпортуючись на бігу. Давід шепоче приглушеним голосом:
— Нам з Крістіною доведеться пройти ще довгу й нелегку путь, щоб віднайти втрачений спокій і знову створити Марінетті нормальне життя… Це може здатися абсурдом, що через сім років після шлюбу подружжя потребує допомоги хлопця і дівчини, котрі ще тільки ступають на поріг самостійного життя! А проте… Певною мірою ми ніби сліпці, що шукають зрячого поводиря. Навіть якщо цей поводир — дитина!
Він зазирає мені в обличчя:
— Скажи, а що б ти могла нам порадити? З чого мені почати?
Що йому відповісти? Тут треба подумати. Я згадую найгірші хвилини минулої неділі.
— Можливо, це не бозна-що, — белькочу я, — та якби ви могли приділяти більше часу Крістіні… Наприклад, доручіть мені Марінетту в четвер по обіді, а самі підіть кудись удвох. Що саме ви робитимете, то не має значення! Обійдіть крамниці і зробіть запаси продуктів на кілька тижнів, — але головне, будьте уважним і лагідним, Давіде, не тримайтеся так, як полковник перед своїм полком на плацу! Або ще краще: запропонуйте Крістіні вечерю в якійсь затишній сільській кав'ярні.