Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
— Саме тому, — додав капітан, — я виступив проти того, щоб вас, Владиславе Романовичу, включили в групу… Я хочу, щоб ви були вільні у виборі форм і методів того пошуку, який ви вели до мене…
Генерал заходився піднімати себе з стільця — так само по частинах, як і сідав, і закінчив:
— Щоб ви обидва точніше збагнули Сорокіна: він був неймовірно винахідливий у психологічному натиску: одного разу викликав мене, поклав на стіл його фотографію, — Строїлов кивнув на сина, — крихітка ще, сіренький, немов старичок, і каже: «Від тебе залежить, позбавимо ми виродка прізвища і ти втратиш дитину, якщо не шльопнуть зразу, чи залишимо його Строїловим, вирішуй». Під час блокади я втратив сім’ю… Всю… Без винятку… На Смоленщині село спалили німці. Строїлових розстріляли карателі… Один як билина в полі… А кожну людину зв’язують зі світом — тобто з пам’яттю поколінь — кровні зв’язки, від цього не втечеш… І знову згадую очі його… Я часом ставився до нього, як ботанік до мурахи, я його аналізував… Погодьтеся, явище: кат під радянськими погонами і з тією ж партійною книжкою, що в мене… Правда, в камері мені розповідали, як слідчі-комсомольці били першого головнокомандуючого революції Миколу Криленка… Калошами по лобі, а йому було за п’ятдесят… Якщо фальшивий суд над Промпартією був політичною постановкою, спрямованою проти академіків, проти тих, хто групувався навколо Бухаріна, то тортури тридцятих років позначені печаттю звірства нового Хама проти апостолів революції, ера вседозволеності… Невже найважливіше — назвати ворога? Невже ми з готовністю повіримо в те, що вчорашній друг — це ворог, аби лише обвинуватили з амвона? Невже в нас приховане щось непізнанне й страшне, незнищенно й погрозливо затаєне в кожному, готове виплеснутися жахом у будь-яку мить, аби тільки знову пророкотали згори — «ату»?!
— Ви про Сорокіна дані запитували? — спитав Костенко капітана.
— Сорокін, який нас цікавить, справді вважається померлим, — відповів Строїлов-молодший і набрав номер районного управління; відповіли, що Варенова дома немає, ждуть; бригада напоготові.
…Виїхавши з двору на Бородінський вал, Строїлов спитав:
— У відділення поїдемо? Чи у вас інші плани?
— Інші…
— Братимемо Варенова?
— Ризиковано.
— Точніше — марно.
— Не марно, хоч доведеться відпустити через сімдесят дві години: напевно в нього алібі…
— А палець?
Костенко поморщився:
— «Я з нею танцював. За поясок її тримав…» Якщо за ним стоїть Сорокін, — від усього відмовиться, роль визубрена. о. Але толк буде: банда почне кишки з нього вимотувати, чому відпустили, про що допитували, хто… Але хто ж міг стукнути Хр… Чорт його роздери! — Костенко розсердився. — Хто міг донести Сорокіну про вашого батька? Про те, що саме ви ведете справу Яструба й Людки?! Чому взагалі він підійшов до мене на вулиці? Чому він тримав у машині американця, якого я допитував у справі Федорової і який схлинув через місяць після того, як ми вийшли на зв’язки Галини Леонідівни? Чого він добивався? Навіщо я йому? Чи він переоцінив інформацію, зібрану про мене: «критикує, незадоволений повільністю реформи, вважає, що зростає організований саботаж правих сил, очевидні спроби скомпрометувати Горбачова, помітна консолідація бюрократичної системи, накопичуються підпільні зв’язки у боротьбі проти демократії і гласності»?! Говорив я так? Говорив. І продовжую говорити… Але ж я по пальцях можу перелічити тих, з ким спілкуюсь… Щупальці? Спрут?
Костенко витяг сигарети, глянув у дзеркальце, закурив, усміхнувся:
— Помітили номер машини, яка нас пасе?
— Звичайно.
— У вас хороша витримка.
— Інакше не вижив би.
— Чи не думаєте пропустити той «москвичок» уперед і стукнути його?
— Вважаєте, в нього чужий номерний знак?
— За аналогією з «Волгою» Сорокіна — так.
— Зупинити біля автомата?
— Ні.
— Чому?
— Голуби насторожаться. І в тому, щоб ударити їх чи, загальмувавши, підставити сідницю — я неправий. Я наробив за ці дні багато дурниць… І дуже важливо, що ваш батечко згадав про те, як сука співчутливо показував йому вашу фотографію… Здавалося б, звичайне собі катівство, але я в цьому бачу певну відмичку до всієї справи.
— Яку саме?
— Не знаю… Просто я відчув дещо… Іноді я не вмію висловити це, Андрію Володимировичу… Давайте заїдемо на Петровку, візьмемо аркуш паперу й накреслимо схему: що знаємо, що відчуваємо, що треба робити: мені — своє, вам — ваше…