Без дозволу на розслідування

— Вас прислала Віра Матвіївна? — соромливо опустила очі. — У мене розболілася голова, і я заснула…

До мене не дійшов смисл її слів. У великій кімнаті оббіг очима стіни, шукаючи фотографій. Он вони, між двома вікнами.

— Ой, у мене ж ліжко!.. — Ніна метнулася його застеляти.

Я підійшов до стіни, гарячково шукаючи… Є! Таке ж, як у справі. Петро Карпань весело, ледве стримуючи сміх, відверто дивився на мене. Ну, здрастуй, товаришу старший лейтенант! Хто ж ти для Дубовенко? Родич? Але чому Шепета затялись?

— Віра Матвіївна, мабуть, гніваються, — говорила Ніна. — Я надолужу, ось побачите, і ви менеще повезете до Вінниці. — Ніна зупинилася поруч. — Це мій батько, — сказала тихо.

— Той військовий?

— Еге.

Карпань — батько Ніни! Напевне, я сів би прямо на підлогу, коли б поряд не виявилося стільця. Поглядав то на Ніну, то на фотографію на стіні. Схожі. Особливо очі. А мати Карпаня ні слова про онуку. Навпаки: побивалась, що її не має, що син не встиг женитись.

— Коли ти народилась?

— У липні сорок п'ятого, — зітхнула.

У липні. Карпань приїздив у відпустку в жовтні. Листопад, грудень, січень, лютий… Дев'ять місяців. Дев'ять!

— А як тебе по батькові?

— Петрівна.

— А мати?

— Микитівна.

Дубовенко Ніна Петрівна. Але чому не Карпань? Я згадав, що якось мати казала, що Нінин батько теж загинув на війні. Може, в тому і крився смисл Шепетиного мовчання?

— Післязавтра обов'язково прийду до школи, — провинно мовила Ніна.

— Приходь.

Я заспішив надвір. Боявся довше залишатися у кімнаті, щоб ненароком не злетіло якесь запитання, яке б насторожило дівчину. Почувався мореплавцем, що нарешті, після довгих поневірянь, добувся обітованого берега. Аж не вірилось. Глипнув на годинник — близько чотирьох. Отже, через три з половиною години матиму перший вагомий факт. Аби Шепета не попередила Дубовенко про мої відвідини. Не встигне: я вдруге приїду раніше.

Вихопився на дорогу, і «Ява» понесла мене до міста. Мої передбачення підтвердились: на блокпосту сходив Карпань. Чому не припустити, що зійшли батько і Замрика? А потім?.. Куди вони поділись, якщо щасливо дісталися блокпоста? Невже хтось на них чатував на дорозі в березовому гаю, що вела до села? Тоді хто?!

За хатою працював Василь: лунали голосні виляски, аж ворони, що звикли таборитися надвечір у верховітті старої липи на розі провулка, галасливо кружляли над нею, боячись сідати. Шмат нового паркану кидався у вічі своєю білизною. Я залишив мотоцикл на подвір'ї, піднявся па веранду. Мати, зігнувшись на стільчику, оббирала картоплю.

— Арсене, — звелася, тримаючи картоплю з довгим лушпинням. — Ти якийсь… якийсь…

— Який, мамо? — весело поцікавився.

— Якийсь незвичний, — вдивлялася у моє обличчя і наче випромінювала лагідність і турботу. — Радісний, щасливий.

— Є радість, мамо, є, — ствердив її спостережливість, заходячи в коридор.