Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Ні, цих не пам'ятаю, — сказала впевнено і повернула мені, затим зиркнула на Карпаня. — Боже, Петро! Це вам Ганя дала?
— Яка Ганя? — здушило мені в грудях.
— Дубовенко. Хіба не вона? — дивилася підозріло.
— Ви його знаєте, Тетяно Прокопівно? Бачили в сорок четвертому?
— Де ви її взяли? — звелася з лавки.
— Поки що я запитую, товаришко Шепета, — суворо сказав.
— Але ж… — Жінка розгублено закліпала рудими віями. — Коли Ганя вам нічого… Ні, нехай вона. Я вам не скажу, — і вперто стулила тонкі губи.
Я витер рукавом спітнілого лоба. В горлі пересохло, наче мене смажило пекуче сонце. Налив з графина склянку води й випив. З вдячністю, попри її затятість, дивився на Шепету і ледве стримувався, щоб не скочити і не загорлати: є ниточка! Що не хотіла розповідати — мене це не турбувало. Зараз мовчала, пізніше заговорить. Головне — знайшовся слід. Це вже був крок, і значний. А попереду розмова з Дубовенко. Шепета не покривала злочинців. Вона навіть не злякалась. Тільки здивувалась… Які злочинці? Де вони? Ще нічого не відомо. Я перехопив Шепетин погляд. У вікні мигнуло кругле обличчя Ніни.
— Дубовенко вдома?
Шепета заперечно похитала головою.
— А де?
— Поїхала в Жмеринку за путівкою, — повідомили неохоче.
— Коли вернеться?
— Увечері, піввосьмої.
— Дякую вам, Тетяно Прокопівно, — я вхопив їїзасмаглу руку й міцно потис.
Шепета знизала худими плечима.
Попрошкував до будинку. Постукав. Двері розчинилися навстіж, і на порозі з'явилась Ніна в коротенькому барвистому халатику. Звела чорні бро-венята.
— Вас прислала Віра Матвіївна? — соромливо опустила очі. — У мене розболілася голова, і я заснула…
До мене не дійшов смисл її слів. У великій кімнаті оббіг очима стіни, шукаючи фотографій. Он вони, між двома вікнами.
— Ой, у мене ж ліжко!.. — Ніна метнулася його застеляти.
Я підійшов до стіни, гарячково шукаючи… Є! Таке ж, як у справі. Петро Карпань весело, ледве стримуючи сміх, відверто дивився на мене. Ну, здрастуй, товаришу старший лейтенант! Хто ж ти для Дубовенко? Родич? Але чому Шепета затялись?
— Віра Матвіївна, мабуть, гніваються, — говорила Ніна. — Я надолужу, ось побачите, і ви менеще повезете до Вінниці. — Ніна зупинилася поруч. — Це мій батько, — сказала тихо.
— Той військовий?
— Еге.
Карпань — батько Ніни! Напевне, я сів би прямо на підлогу, коли б поряд не виявилося стільця. Поглядав то на Ніну, то на фотографію на стіні. Схожі. Особливо очі. А мати Карпаня ні слова про онуку. Навпаки: побивалась, що її не має, що син не встиг женитись.
— Коли ти народилась?
— У липні сорок п'ятого, — зітхнула.
У липні. Карпань приїздив у відпустку в жовтні. Листопад, грудень, січень, лютий… Дев'ять місяців. Дев'ять!
— А як тебе по батькові?
— Петрівна.
— А мати?
— Микитівна.
Дубовенко Ніна Петрівна. Але чому не Карпань? Я згадав, що якось мати казала, що Нінин батько теж загинув на війні. Може, в тому і крився смисл Шепетиного мовчання?
— Післязавтра обов'язково прийду до школи, — провинно мовила Ніна.
— Приходь.
Я заспішив надвір. Боявся довше залишатися у кімнаті, щоб ненароком не злетіло якесь запитання, яке б насторожило дівчину. Почувався мореплавцем, що нарешті, після довгих поневірянь, добувся обітованого берега. Аж не вірилось. Глипнув на годинник — близько чотирьох. Отже, через три з половиною години матиму перший вагомий факт. Аби Шепета не попередила Дубовенко про мої відвідини. Не встигне: я вдруге приїду раніше.
Вихопився на дорогу, і «Ява» понесла мене до міста. Мої передбачення підтвердились: на блокпосту сходив Карпань. Чому не припустити, що зійшли батько і Замрика? А потім?.. Куди вони поділись, якщо щасливо дісталися блокпоста? Невже хтось на них чатував на дорозі в березовому гаю, що вела до села? Тоді хто?!
За хатою працював Василь: лунали голосні виляски, аж ворони, що звикли таборитися надвечір у верховітті старої липи на розі провулка, галасливо кружляли над нею, боячись сідати. Шмат нового паркану кидався у вічі своєю білизною. Я залишив мотоцикл на подвір'ї, піднявся па веранду. Мати, зігнувшись на стільчику, оббирала картоплю.
— Арсене, — звелася, тримаючи картоплю з довгим лушпинням. — Ти якийсь… якийсь…
— Який, мамо? — весело поцікавився.
— Якийсь незвичний, — вдивлялася у моє обличчя і наче випромінювала лагідність і турботу. — Радісний, щасливий.
— Є радість, мамо, є, — ствердив її спостережливість, заходячи в коридор.