Ключ від чужого замка

У вікно хтось постукав — Петро аж сіпнувся. Було ще не пізно, але гостей він не чекав, і тому ще завидна ліг спати — завтра мав бути важкий день. Петро вимкнув лампу і нахилився до вікна: «Хто там?» Під вікном стояла жінка і щось говорила, а що саме — Петро не розчув.

Він швидко накинув на плечі піджак, натяг штани, що лежали тут же поряд на стільці, і вийшов у сіни, довго вовтузився із замком, поки нарешті двері одчинилися, і він вийшов на ґанок.

— Вам кого?

— Я розшукую Петра Григоровича Янюка, — сказала жінка, і, почувши іноземний акцент, Петро самими губами прошепотів: «Нарешті», — трохи ширше прочинив двері і неголосно, але так, щоб почула гостя, сказав:

— Заходьте.

Коли Жаннетт увійшла до кімнати, то якийсь час не могла оговтатися і знайти потрібну фразу для початку розмови. Мовчав і Янюк. Вони роздивлялися одне одного, наче старі знайомі, що зустрілися випадково через десятиліття. Першим порушив мовчанку Петро, шарпнувся до столу, посунув один із стільців:

— Та ви сідайте.

Жаннетт сіла, дістала із невеличкої сумочки маленький томик і подала Янюкові:

— Ось те, що ви просили.

Янюк взяв книгу, покрутив її в руках, відкрив — біблія. Він полегшено зітхнув — не раз і не два думав він про цю зустріч, планував, що скаже він, яка буде відповідь, але найперше він боявся ось цього моменту взаємного впізнавання — без умовних слів і відгуків. Біблія виявилася найкращим паролем, — і йому він повірив.

— Може, чаю?

Жаннетт подякувала і відмовилася. Їй хотілося якнайшвидше розпрощатися з непривітним господарем і заразом відкараскатися від цієї справи, за яку вона так необачно погодилася взятися, а тепер все частіше думала, наскільки краще і простіше було б влаштуватися в якийсь маленьким ресторанчик — хоч посуд мити, хоч прибирати.

Розмова не клеїлася, і Жаннетт вирішила взяти ініціативу в свої руки:

— Вам передають вітання всі ті, до кого ви зверталися — ваші брати і сестри во Христі, — сказала вона фразу, яку просив передати Клод, і почала й надалі переказувати все те з чужого голосу, — вони знають ваші біди і страждання, знають, що ви в скруті і тому посилають вам слово боже…

На цих словах Янюк глянув на біблію. Жаннетт перехопила цей погляд:

— Зараз ми вийдемо, і я віддам вам решту — у мене в машині сумка з книгами.

Янюк сіпнувся до вікна, щоб глянути на машину, якої він не помітив одразу, але Жаннетт заспокоїла його:

— Машину я лишила метрів за двісті, вам не треба боятися, що її помітять коло вашого будинку.

Але страх в очах Янюка не пропадав, навпаки, щомиті він посилювався, йому вже здавалося, мине ще якийсь час, і жінка, що принесла йому таку довгождану звістку із Заходу, сяде в свій автомобіль і зникне, щезне, а відтак рветься єдина ниточка до тих людей, які повинні зацікавитися ним, Янюком… Але спокійно. Не треба нервувати: ця жінка приїхала і привезла все, що він просив. Отже, він комусь таки потрібен — на «Свободі» чи ще деінде, це його не обходило.