Ключ від чужого замка
- Автор: Тимченко Віктор
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0064-0
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Ключ від чужого замка». Краткое содержание книги:
В гостросюжетному детективі на широкому політичному тлі розкривається одна із граней «психологічної війни», яку ведуть західні спецслужби проти нашої країни.
Петро повернувся, простяг руку до настільної лампи і увімкнув світло: жовтавий електричний кисіль залив кімнату, вихопивши небагате, але добротне її вбрання. Посеред кімнати стояв стіл, застелений чистою білою скатертиною, чотири стільці оточували його з боків, під стіною тулився старий комод, застелений білим рушником. Обстановка навіть як і для сільської хати була спартанською, але Петрові вистачало — розкошувати він не звик: виріс ось у такій хаті і помирати в такій самій, мабуть, доведеться. А може, дасть господь усіх гараздів — і випаде йому перед смертю щасливий льос, як давно вже не випадало, і з'явиться тоді, як манна небесна, чудова білокамінна хата, така, як їх сьогодні усі навкруг будують — з мансардою і зеленою травичкою. Травичка підстрижена рівнесенько, як вибрита, посеред неї ялинка, зелена уся, аж сиза, глиця під нею акуратненько зібрана, а там і квітничок.
Уся ця ідилія уявлялася йому що далі, то все частіше, і він ловив себе на думці, що не потрібна йому хата з мансардою, травичка і ялинка — аби тільки спокій, і дім цей був його фортецею, він уявлявся тихою гаванню, куди можна буде заплисти і днями не висовуватись, жити тільки для себе, не зважаючи ні на кого, не виходячи вранці на ґанок і не розкланюючись із сусідами: «Здрастуйте вам, Ніно Сергіївно, добридень, Семене Порфировичу», — і чути у відповідь кинуте крізь зуби: «Доброго ранку, Петре Григоровичу», наче не вітаються, а про погоду говорять. Сусіди дивилися на нього, як на вовка, та й жив він вовкулакою — правди ніде діти: на люди з'являвся рідко, в гості ходити не любив, та й до нього нечасто люди навідувалися. Була лише одна відрада — молитовні зібрання, де всі були свої, всіх він знав назубок, всім довіряв — не зовсім, не абсолютно, але більше, ніж тим перехожим на вулицях, н обличчя яких він з жахом вдивлявся впродовж багатьох років по війні. З часом страх цей притлумився, вищербився, як старий ніж, але звичка лишилася: зиркнути на зустрічного — і голову в комір, аби ніхто не впізнав.
Сусіди, вулиця не любили його саме за цю втаємниченість, а особливо після того, як на селищному сході виступав уповноважений у справах релігій і говорив про нього, що це він підбурює віруючих на незаконні зібрання, що не хоче зареєструвати громаду, порушує законодавство про культи.
Ця нелюбов була взаємною, але нелюбов підсвідома, яка у багатьох не спиралася ні на які факти, і про Сіренка уповноважений згадав більше для красного слівця, і Петро міг би обуритися, але обурюватися не хотів, не міг, тим більше тепер, після тої зустрічі з Сидором і відвертої з ним розмови. Йому тепер треба зовсім принишкнути і чекати звісточки… Він же зробив усе залежне од нього, він першим вийшов на зв'язок — там, на Заході, ним повинні зацікавитися, повинні клюнути, і вже він буде господарем становища, а не прохачем, тут він знає, що запропонувати…
… Валерій на нього напоровся здуру: хтось з односельців, певно, сказав йому Петрову адресу. Зайшов до господи сміливо, без остороги і з порога почав плести нісенітниці, мовляв, йому відомо, що Петро Григорович — людина віруюча, то, може, знайдуться в нього які старі дерев'яні ікони, що вийшли з ужитку, а Валерій колекціонує їх як предмети старовини і тому міг би дати за дві-три трухляві дошки карбованців із сто.
Першим порухом Петра було бажання викинути нахабу за двері, виштовхати за ворота, навіть не пояснюючи, що ікони — атрибути православ'я, а у них, християн віри євангельської, ніколи ікон не було і бути не може. Але щось його зупинило, він став потроху підтакувати Валерію, вдаючи із себе дурника, котрий ціни тим іконам не знає і знати не хоче. А сам придивлявся: машина за ворітьми — з татової кишені чи від «іконного» ґешефту? Фірмовий хлопчик. Джинси, сорочка, дублянка — з перших рук чи від спекулянтів з «товкучки»?
Першого дня Петро відправив його ні з чим, однак дав Валерієві проковтнути «дурника», зацікавив, призначив нове побачення.
Думка показати цьому збирачу старовини порцелянову мініатюру спала Петрові на думку раптово. Попорпався в шухлядах, знайшов — це була майстерно виконана італійцями іконка, — святий Микола, давній батьків подарунок перед від'їздом із дому. Для Петра той образок був талісманом, його ангелом-хранителем у житті, і самий намір продати річ видався спочатку блюзнірством… Але ставка могла бути надто високою, аби вагатися, і тому він не хотів відпускати цього франта далеко від себе.