Ключ від чужого замка
- Автор: Тимченко Віктор
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0064-0
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Ключ від чужого замка». Краткое содержание книги:
В гостросюжетному детективі на широкому політичному тлі розкривається одна із граней «психологічної війни», яку ведуть західні спецслужби проти нашої країни.
— Ігоре, про що мова, ти ж мене знаєш…
— Дякую тобі, Женю. Вітання дружині й дітям, — і, розуміючи, що чинить трохи нетактовно, додав, — ти вже пробач, якесь іншим разом побалакаємо, гаразд?
— Та хіба ж я не розумію — робота…
«Значить комусь дав машину, — з'явилася перша думка. — Кому? Хоча, звичайно, у такої шанованої людини, якою є депутат Ющенко, машину могли й вкрасти».
Юркін одразу ж зв'язався із Жигаліним — треба зробити словесний портрет чоловіка, коли немає можливості сфотографувати. Наступний дзвінок — у державтоінспекцію: за останню добу угонів автомобілів у Запоріжжі не зареєстровано, скарги не надходили. «Може, ще не встиг помітити за роботою ударник праці Ющенко В. І., — подумав Юркін. — Терпіти не можу таких роззяв — лишать ключі в машині й думають, що жодному бешкетникові не закортить на шикарному авто покататися».
Наче щось відчуваючи, зателефонував Чуйко: «Як там у вас?» Юркін коротко переповів обстановку.
— Ти не нервуй, досі все йде нормально, — підполковника важко було заколисати спокійним тоном, він все ж таки відчув: серце в Юркіна не на місці. — Подзвони просто цьому Ющенкові — кому він свою машину дав. Нам боятися нічого — наші ж люди, ми їм довіряти повинні.
До Шкурата майор додзвонився тільки через півгодини — телефон увесь час був зайнятий. І коли він, не впізнавши одразу Женьку, попросив начальника зміни Євгена Гнатовича, то почув на тому кінці дроту:
— От добре, що ти подзвонив, а я вже всі телефони обірвав, усіх наших обдзвонював — чи ти, бува, не з'являвся на горизонті.
— А що трапилося?
— Та, власне, нічого. Але ж ти про Ющенка питав, так він у мене з голови не виходить. Я у майстра спитав, як у Ющенка справи. А майстер мені відповідає: я його на два дні у відгули відпустив — до тещі йому, бачте, дуже треба було поїхати. Його, виявляється, вже й учора не було. Завтра ж як штик повинен бути. Коротше, я цьому майстрові…
— А де в цього Юркіна теща живе — не спитав?
— Чого ж, це всі знають — у Полтаві, він тещиними галушками не нахвалиться. А що? За два дні на «Жигулях» повинен встигнути. («Все правильно, — подумав Юркін, — дорога та»). А ти чого питаєш?
— Та додому буду їхати — якраз на галушки заїду. Я тобі ось що скажу: ти, Жека, старіти став. Скажи, на біса нам з тобою твій Ющенко здався… Я чого дзвоню: якщо ми з тобою рибалку на неділю призначимо — іде?
— У суботу ж виїхати краще, щоб і на вечірню зорю… З ночівлею, га?
— Ти мертвого умовиш. Гаразд. Як у мене щось не склеїться — обов'язково попереджу.
Юркін відкинувся на спинку крісла — ще один урок тобі, майоре. Правильно Чуйко каже: більше людям довіряти треба. Вони ж державна безпека, а держава у нас — народ, той самий Ющенко В. І., 1947 року народження, котрий по дорозі від тещі вирішив допомогти іноземній громадянці відремонтувати машину марки «пежо», у якій «за сумою зовнішніх ознак» сховано тайник, у якому…
«Ну, при чому тут Ющенко, — подумки обірвав самого себе Юркін, — що на даному відтинку часу цей «пежо» цікавить державу безпеку і особисто його, майора Юркіна, котрий повинен з'ясувати всі питання, поки переконається, що в цій машині справді нічого не сховано і поки прикордонники на КПП-12 не відкриють Жаннетт Мельє шлагбаум на дорозі, яка веде в її рідний Париж. А поки що…»
А поки що подзвонив Жигалін з траси:
— Доповідаю: на зріст — високий, сантиметрів 184–185, статура…
— Дякую, Сашко, вже не треба…
— То вже з'ясували, що за тип?
— З'ясували. А як молодиця?
— Ніяких сторонніх ознак — длубаються з колесом.
— Ну а вона хоч нічого з себе? Я ж бо її ще й досі не бачив?
— Як на мене, Ігоре Костянтиновичу, то, м'яко кажучи, занадто струнка, але так — все на місці… Та хто ж то з нею?
— Сашо, ну як ти не розумієш, що водій водію — друг, товариш і брат. Є ж у вас якась водійська солідарність. Чоловік просто вирішив допомогти дамі, та ще й такій симпатичній, як ти говориш. На його місці так вчинив би кожний…
— Так у неї ж закордонний номер!
— Туз, Сашок, він і в Африці туз. А жінка з Парижа — тим більше. Ну не ламай голову, добирайтеся вже гуртом швидше до Запоріжжя та підемо вечеряти.
Жигалін після розмови точно знав одну річ: головна робота і для Юркіна, і для них усіх тільки починається.
Щось останніми ночами Петрові погано спалося.
Воно і не дивина — вік. І пережито багато — одна війна чого варта. Та був час — все почало потроху забуватися: бої, атаки, концтабір… І треба ж саме тепер, коли життя, його нове життя увійшло в нормальну, звичну колію, коли пенсія пристойна і можна на ту пенсію жити — не тужити, длубатися потроху в городі, в саду, богові молитися — треба ж саме тепер — ця зустріч із Сидором… І де він тільки взявся? Наче ж заїхав Петро світ за очі, наче й змінилися вони обидва за сорок років, а, бач, пізнали одне одного одразу, з першого погляду, тільки зустрілися очима — і наче блискавка між ними вдарила… Їм було про що говорити, було що згадати…