Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
Хоча ні. Я почула виття.
Це мчала з околиці Дика Зграя Псів.
— Дикі пси, — сказав Чоловік Любові. — Ти не впораєшся з ними.
— Я…
— Місто Терору, — нагадав він.
Так, цей світ був ніби навмисно створений для них.
— Вітер, — сказала я.
— Туман, — кивнув Чоловік Любові.
Туман до самого краю даху, до якого ми підійшли.
— Бачиш?
— А там?
— А там — іще!
Тисяча хмарочосів. Вони росли із землі. Довкола нас. До самого обрію.
— Ти думаєш сховатися в них?
— Я? — здивувалась я. — Навіщо ж? Нехай вони ховаються від мене.
І я вигукнула:
— Гей! — а відлуння відповіло мені:
— Гоп!
Саме «гоп», примружившись у яскравому світлі безлічі ламп. Вітрини, ліхтарі, жовті ковпаки таксі, вивіски казино, ресторанів та барів. Гущавина юрби, клаксони, газетярі та багато музики. З майданчиків вуличних ресторанів, з відчинених вікон машин. З яскравих, на всю стіну хмарочосу таблоїдів. Шипіння приймача, спів і сміх.
Це було Місто Великих Вогнів. Сліпуче. Манливе. Місто Великої Мрії. Прийди, і вона здійсниться.
Засліплені на мить пси кинулися до передмістя. Геть.
— Вони тікають, — сказав Чоловік Любові.
— Ще й день не скінчиться, як вони повернуться.
Я зійшла сходами, шофер біля автомобіля скинув кашкета й відчинив мені задні дверцята.
— Додому, — сказала я.
— Слухаюсь, — він підняв скло, що розділило нас.
Розділ 1
— Так, — сказав вітчим. — Непогано.
— Зовсім непогано, — сказала мачуха, чиє волосся стало коротшим і чия сукня струменіла на ній застиглою лавою.
Довгий мундштук, довгі нігті, підведені чорним очі. Жінка міста Яскравих Вогнів. Поважна, пересичена, вечірня.
І Дикі Пси, що чекають ночі. І гарчать до нових вогнів.
Тут були мільйони вогнів. А я запалила новий, із жовтим відблиском пісків:
І псам довелося відступити.
Ще на один метр до смітників.
Ще один крок назад.
Я сиділа на спині кам’яного птаха, він прикрашав один із будинків. Жінка-блазень позад мене була складена із ста тисяч ламп, а я немов малесенька цяточка в малюнку її вбрання. Брошка у вигляді кам'яного птаха, малюсінький чорний діамант — Крихітка на ньому.
До речі! Про діаманти!
Я запалила новий напис і цим змусила псів гарчати. Але я не могла без нього, адже Місто Великих Вогнів вводить нову моду — додавати волоссю блиску.
Чоловік у смішному костюмі пролетів повз мене, чіпляючись за стіни липкими руками. Пролетів, озирнувся, випустив нову порцію павутиння, тоді підстрибнув та завмер на самому краєчку кам’яного крила.
— Вітаю, — сказав він.
— Здоров, — сказала я.
— Потребуєш допомоги?
— Ні. Хочеш бутерброд?
Він похитав головою, зім'явши свою потішну маску в посмішці, й рванув донизу, випускаючи нове павутиння.
Я бачила фермера та робітника, вони обіймалися на розі вулиць. Я бачила велетня, котрий, пхнувши чиюсь зажирілу болонку, попростував далі разом зі своїм товаришем. Я милувалася молодою жінкою, яка розглядала вітрину з ланцюжками для годинників. Охоронця із зовнішністю царя Соломона. Двох чоловіків за столиком вуличної кав’ярні, заховану в жилетну кишеню половинку монетки.
Я сиділа й дивилася додолу.
Адже це не був пікнік на спині птаха на сорок восьмому поверсі — три тости й сріблястий кавник на невеликому вогні. Я прийшла подивитися на псів. Дикі Пси, чорні шкіри.
Що я знала про них?
Розділ 2
Крихітка на сорок восьмому поверсі, редакція на п’ятдесят третьому.
Похмурий редактор покличе репортера і скаже, кинувши на край столу пачку чужих газет:
— Усі пишуть про диких псів.
— Я читав.
— Нам теж слід написати.
— Ви хочете, щоб я…
— Хочу.
Він зійде вниз і свисне таксі. Репортер у старому плащі, у зсунутому на потилицю капелюхові.
— Куди? — спитає таксист.