Після війни. Історія Європи від 1945 року

Те, що під кінець століття і юніоністів, і католиків нарешті примусили до компромісу, трапилося не через те, що в екстремістів з обох боків вичахла рішучість. Подібно до того, як різанини в Боснії та Косові змусили втрутитися сторонніх, так і тут коло звірств і помсти, яке, здавалося, неможливо розірвати, не лише підважувало підтримку озброєних бойовиків з боку місцевого населення, яке вони нібито представляли, а й спонукало Лондон, Дублін і навіть Вашингтон втрутитися з більшим ентузіазмом, ніж вони планували досі, та присилувало ворожі сторони принаймні до тимчасового примирення.

Незрозуміло, чи могла Белфастська угода, підписана у квітні 1998 року, врегулювати національне питання в Ірландії. Тимчасове рішення, на яке неохоче погодилися обидві сторони, залишило багато питань відкритими. Насправді умови угоди, укладеної за посередництва прем’єр-міністрів Ірландії та Великої Британії й за допомоги президента Клінтона (місцеве самоврядування у формі установчих зборів, які мали були розташовані в Північній Ірландії, гарантії представництва для католицької меншості, кінець монополії протестантів у поліції та інших владних структурах, заходи із розбудови довіри між двома спільнотами та постійна міжурядова конференція, яка мала стежити за її втіленням), містили багато того, що можна було б уявити за наявності доброї волі з боку всіх сторін двадцять років тому. Але, як і під час перемир’я в ірландській Столітній війні, існувала ймовірність того, що угоди певний час дотримуватимуться. Здавалося, що вже немолоді радикали на чолі повстанців, як уже не раз траплялося в історії в схожих ситуаціях, купилися на перспективу отримати місце при владі.

До того ж у самій Республіці Ірландія в 1990-ті відбулися безпрецедентні соціально-економічні перетворення, що зробило її очевидно несхожою на «Ейр»[557] націоналістичних мрій. З перспективи жвавого Дубліна, захопленого своєю нововіднайденою роллю багатокультурного провісника низьких податків та постнаціональної єврозаможності, фанатичні прагнення Тимчасової ІРА почали сприйматися приблизно так само, як Лондон тлумачив імперські юніоністські манії Помаранчевого ордену[558], — як химерні давноминулі пережитки іншої доби.

Для будь-кого, обізнаного з ранньою історією держав Західної Європи, нові політичні рухи субнаціональної самобутності можуть здатися лише поверненням до тієї форми, від якої в попередньому столітті відмовилися на користь централізації. Навіть основний сучасний європейський виняток із цієї тенденції насправді підтверджує правило: Німеччина, найбільша європейська держава, розташована західніше колишнього Радянського Союзу, не знала аналогічного підйому сепаратизму. Це було зумовлено не якимись особливостями її історії, а тим, що постнацистська Німеччина вже була справді федеративною республікою.