Після війни. Історія Європи від 1945 року

Адже Фландрія процвітала. У 1947 році понад 20% фламандської робочої сили все ще були задіяні в сільському господарстві; п’ятдесят років по тому менш ніж 3% бельгійців, які говорили нідерландською, заробляли, працюючи на землі. З 1966 по 1975 рік фламандська економіка зростала з небаченою швидкістю в 5,3% на рік; навіть упродовж економічного спаду кінця 1970-х та початку 1980-х вона продовжувала зростати майже вдвічі швидше, ніж Валлонія. Міста на кшталт Антверпена й Гента, яких не гальмувала стара промисловість чи безробіття, процвітали з розвитком послуг, технологій і торгівлі, а також завдяки своєму розташуванню — навпроти європейського «золотого банана», що простягнувся від Мілана до Північного моря. Тепер у країні було більше мовців нідерландської, ніж французької (у співвідношенні три до двох), і вони, у розрахунку на душу населення, виробляли та заробляли більше. Північ Бельгії випередила Південь як привілейований, домінантний регіон — і це перетворення супроводжувалося наростанням вимог з боку фламандців, щоб їхня нещодавно набута економічна перевага відображалася в політичних привілеях.

Іншими словами, Бельгія поєднала в собі всі складові націоналістичних і сепаратистських рухів у Європі: багатовіковий територіальний поділ[559], поглиблений не менш давнім і на позір нездоланним мовним розколом (багато мешканців регіонів, які говорили нідерландською, принаймні пасивно володіють французькою, тоді як більшість валлонів нідерландською не говорять) та підкріплений гострими економічними контрастами. Крім того, була ще одна проблема: упродовж більшої частини короткої історії Бельгії над бідними сільськими спільнотами Фландрії панували їхні співвітчизники, які мешкали в містах промислової франкомовної Валлонії. Фламандський націоналізм формувало обурення примусово говорити французькою, очевидна монополія франкомовних на владу та престиж, а також те, що франкомовна еліта зосередила у своїх руках усі важелі культурного й політичного впливу.

Отож фламандські націоналісти традиційно брали на себе роль, подібну до тієї, яку виконували словаки в Чехословаччині до роз’єднання, — настільки, що навіть активно співпрацювали з окупантами впродовж Другої світової війни, безнадійно сподіваючись на крихти сепаратистської автономії з нацистського столу. Але до 1960-х років економічні ролі помінялися місцями: тепер фламандські політики-націоналісти представляли Фландрію в образі не відсталої, обмеженої в правах Словаччини, а радше Словенії (або ж, як їм, можливо, більше сподобалося б, Ломбардії) — динамічної сучасної нації, скутої регресивною та неспроможною державою.