Коротка історія семи вбивств

Ледве народився січень, як ми взялися за роботу. Американець приїхав із багажником, повним усякої всячини, користуватися якою нас мав навчити Кубинець. «Нам би отаке, muchachos, отоді, в затоці Свиней», — повторював він. Коли я його зустрів, він уже знав Джосі, але я все не мав часу про це заїкнутися. Зброя була зовсім іншою, ніж та, яку завозили сюди з шістдесят шостого по сімдесят другий. Ту треба було кріпити на плече, заряджати на один постріл і стріляти. Наша найкраща зброя могла завалити людину хіба що прямим попаданням у серце. А з базуки можна запросто розвалити стіну. Та я все ж тримаюся за свою самозарядну М1. Джосі тримається за свою стару волину, але не каже Американцеві, що в нього давно припасений АК-47, хоча Кубинець, напевно, про це здогадується. Кубинця ми відвозимо подалі на захід, у Ґарбиджлендс, щоб він там навчав хлопчаків. П’ятого січня я веду бригаду на Джонстаун, а Джосі вирушає в Тренчтаун, де свого часу жив Співак. У Тренчтауні вважають, що цей факт забезпечує їм недоторканність, але вони помиляються.

Запам’ятайте це, милі й порядні люди. Рік виборів знаменується першими вуличними боями. Гето завжди напоготові, але Джонстаун спить, ніби не знає, що надворі сімдесят шостий рік і всім треба спати з одним розплющеним оком. За цю їхню легковажність мені аж кортить їх перестріляти. Ми на п’яти машинах, і це добре, бо ні в кого в Джонстауні немає тачки, яка б угналася за нами. Часу на роздуми в нас катма, — і ми просто вриваємося, поливаючи все довкола градом куль і дірявлячи навиліт. У задній частині нашої вантажівки — стрілець із базукою. Він цілиться в бар, але машина підскакує на вибоїні, і він у момент пострілу промахується — і втрапляє замість бару в будиночок із цинковим дахом. Дорога здригається. Я кричу, щоб вантажівку зупинили і щоб цілитися з місця, але надто багато часу йде на перезарядку. Джонстаун приходить до тями і починає відповідати вогнем, але стріляють по нас із простих шестизарядних волин та, судячи зі звуку, з одного АК. У нас зброя новіша — така, що може сама знаходити і знищувати цілі; зброя для таких, як Тоні Паваротті, який неквапно прицілюється і б’є, ніколи не витрачаючи патронів даремно. Я веду свою машину, а на моїх колінах моя М1. Я тисну на гальма і стріляю у згусток темряви, що тікає від мене. Згусток темряви падає, але з правого боку дріботять кулі й, здається, чіпляють одного-двох наших. Я кричу всім приготуватися до висадки, але спочатку хай стрельне базука. Наш дурень знову промахується — і потрапляє в автобусну зупинку. Сталь і цинк вибухають снопом бризок, розлітаються, розбиваючи все на своєму шляху, — прямо як торнадо в телевізорі. Ми вискакуємо назовні.

Джосі Вейлз вирушає в Тренчтаун разом з Доктором Лавом і ще одним зі своїх. Їх лише троє. Я кричу, що це безумство — йти такою малою групою, але нині настали такі часи, що навіть коли я кричу, Джосі Вейлз мене не чує. Вони їдуть на його білому «Датсуні». Через день Джосі потрапляє в новини. Завдяки йому в Тренчтауні вибухають два двори багатоповерхівок, сім будинків, бар і крамниця — всі вони від пожежі згоряють дотла. Мені телефонує Пітер Нессер і зачитує замітку в «Нью-Йорк таймсі», — а тоді лає за те, що я не регочу так само голосно, як він. Нессер вішає трубку, а я знаю, кому він подзвонить наступному. Не можу тільки пригадати, як і коли Джосі Вейлзові встановили телефон.

Шосте січня. Поліція відірвалася на «Венг-Ґенгу», бо та орудує у Венг-Сенгу: це гето теж під ЛПЯ, але ми його не контролюємо. Тамтешня братва має свої плани, схеми та графіки. І вибухівку. Двоє з них знайомі з Кубинцем, але знають його тільки під ім’ям Доктор Лав, і вони там хваляться, що отримують зброю без посередника, прямо з Америки. Мені здається, вони можуть піднятися — бо ж безконтрольні — і стати для нас проблемою навіть більшою, ніж Шота Шериф. Я уявляю Шоту Шерифа, як він на своїх Восьми Провулках теж дуже пильно вдивляється в те, що відбувається, — і, як і я, не спить ночами.

Сьомого січня шестеро жовтодзьобих із наших обстрілюють будмайданчик на проїзді Маркуса Ґарві й вбивають двох полісменів. Я дізнаюся про це тільки тому, що чую, як голосно вони сміються, коли на зворотному шляху проїжджають повз мене. Тут уже я втрачаю терпіння.

— Який паршивець, бомбоклат, послав вас влаштувати стрілянину на будівництві? — питаю я, а перший пацан починає з мене сміятися. Не встигає він досміятися, як моя куля прошиває йому праве око і вилітає з потилиці.

— Хто вас туди посилав? — повторюю я і наводжу волину на ще одного. І тут відбувається таке, чого пером не описати, — згодом я навіть зробив камінцем зарубку на своїй Волині, — всі інші «малята» піднімають свої волини на мене. Я не міг цьому повірити. Стою й дивлюся, а вони дивляться на мене, і все це мовчки. І тут один із пацанів, що на мене витріщався, різко падає з пробитим черепом, з якого б’є кров. Решта тут же кидають свої волини і починають голосити — наче щойно згадали, що їм усім ще й по сімнадцять нема. Я обертаюся і бачу Тоні Паваротті, який дивиться в приціл гвинтівки, а поруч із ним — Джосі Вейлза. Вони без слів повертаються і йдуть геть. Того ж дня на той же будмайданчик нападає «Венг-Ґенг» — і вбиває ще двох фараонів. А назавтра наш пришелепкуватий уряд видає новий закон: усі, при кому знайдуть волину, отримають довічне ув’язнення.