Енциклопедія російської душі
- Автор: Ерофеев Виктор Владимирович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-966-2151-33-6
- Переводчик: Василь Шкляр
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Енциклопедія російської душі». Краткое содержание книги:
З життя невдах.
Російська історія — ланцюг невдалих реформ. Ми всі сидимо на цьому ланцюзі. Нові реформи — старий скандал. Тимчасові надії, ейфорія, триколірні банти, куца віра у свої можливості, напалмова печатка, від розвінчування до стьобу. З’ява хуя з гори. На чому-небудь військовому: колісниці, танку, броньовику. Компрометація ідеї реформи за рахунок некомпетентності нових верхів. Швидке розбещення реформаторів. Голі баби в лазні солодші за мрії про щастя Росії. Чергове розчарування верхів у народі й пристойних людей — у верхах. Відторгнення від влади. Стрілянина по хую з гори. Рани, хвороби, всохла рука, нерозбірливість у друзях, підозрілість, алкоголізм і посередній макіавелізм хуя з гори. Бюлетені про його здоров’я. Мудацькі народні обранці.
Суспільне бажання порядку. Мутація. Хуй з гори як людина порядку. Терор. Короткий екстаз мазохізму. Масове винищування населення. Непритомність.
Підземне ремствування інтелігенції. Солодкі катакомби. Припинення терору. Післянепритомне повернення до людських цінностей. Передумови до лібералізації. Хуй з гори як визволитель. Пальба по визволителю.
Втім, є доповнення. Від реформи до реформи зношується потенціал населення. Населення знесилюється.
Можна навести тисячі доказів проти Росії. Довести всю її нікчемність, нездатність до праці, приреченість. Проте Росія причаровує до себе. Я сам відчуваю на собі її притягання. Я люблю російську допитливість, невелике коло людей, які живуть весело. Сміхотливо. Безбоязно. Уміють ризикувати.
Але це таке маленьке коло. Я б не зміг жити в провінції. Нудно. Нерозщепленість мізків. У мене зміщені поняття.
Під словом Росія я сприймаю те ж таки невеличке коло людей, яких я зустрічаю в Москві та ще трішки в Петербурзі, і зовсім по крихті у декількох містах.
Але чим вони мені подобаються?
Я мало з ким із них знаходжу спільну мову. Я не бачу глибокої мислячої країни. Філософів немає. Письменників дуже мало. Жменька сильних музикантів. Жменька художників. От і вся моя батьківщина.
Усе інше — азіатчина. Чому, однак, я не біжу із цієї наскрізь брехливої країни? Тому що моя хата — скраю.
Я не ходжу щодня на роботу. Не спускаюся в шахту, не голодую. Я живу кілька місяців на рік за кордоном. Італія, Німеччина, Франція, США. У мене соціальний статус знаменитості другого сорту. Якби всього цього не було, я б завив. Мене б розірвало. Фактично я не живу життям російської черні. На повноцінне російське життя мене не вистачає. Я не іноземець у своїй країні, але й не її задрочений громадянин. Я із тих happy few, хто може собі дозволити любити цю країну дивною любов’ю.
Вона — моя. Я подумки роблю багато гидот, у реальності — менше, але роблю. Мені хочеться кожному іноземцеві дати по морді. Я люблю прийти до тями незрозуміло де, голий, всраний, з отакою головою. Я люблю російських жінок. Я можу випити три пляшки горілки й не впасти під стіл. Я легковажно ставлюся до свого здоров’я, як і всі інші мої співвітчизники. Мені звичний російський простір. Але я ненавиджу цю країну. Як державу. Як збіговисько ідіотів. Як гниле місце. Та все одно я не їду. Хоча знаю: у старості краще жити в Каліфорнії. Там до 90 років можна легко дихати свіжим повітрям. Плавати на каное.
Але мені там буде нудно. Мені цікавіше з росіянами, ніж з іноземцями. З росіянами веселіше. Мені тісно з іноземцями. Мені не вистачає в них уяви. Російська уява — продовження брехні. У росіян сильна уява.
Але мені набридло жити в державі, що не вміє бути державою. Мені огидні фашисти. Радикальні, голені й помірні, бородаті. Мені набридли рюмсання, безпорадність.
Я живу в Росії як сторонній, тому що я живу краще за багатьох і можу собі дозволити говорити все, що думаю. Я не боявся влади, я жив вільно в СРСР, я так вільно жив, як ніхто. Наді мною немає начальства, піді мною — підлеглих. Воля дає мені можливість думати так, як я думаю. Мені поталанило. Але це тільки тимчасовий талан.
Я живу зовсім скраю. Хтось живе теж скраю, але ближче до центру, хтось живе між краєм і центром російського життя, хтось живе ближче до центру, і що ближче до центру, то болісніше й страшніше, брудніше й безпорадніше, хаотичніше і розпачливіше. А центр — це пекло.
Я їду по Берліну під зливою. Зі студентами. Раптом якась машина зупинилася. Заглухла. Студенти вибігають і штовхають. Мокрі як хлющі. А ми кажемо — німці.
А ось у мене в Підмосков’ї машина зламалася. Я тільки махнув рукою: допоможіть — набігла купа народних умільців. Доброзичливі хлопці. Митя, Славик та інші. Машину довго били кувалдою. Нарешті вона рушила, але коли я приїхав на ремонт, знайомий механік Володя остовпів.