Енциклопедія російської душі

З розряду суспільного підпілля, з відчуженою власністю тричі іронічного «рідного» заводу, похуїзм поширився на всі відчуття життя, розлився, як нафта по воді, підім’яв під себе загальний тонус національного існування, вдерся в зону почуттів, настроїв і став справжнім господарем становища.

Це вам не французьке «жьоманфу». «Жьоманфу» — ласкавий вітерець ноншаланса, недбало закинуте кашне через плече. Обмежене поняття. А похуїзм — без меж. За великим рахунком, нам справді однаково. Це не фраза, а керівництво до бездіяльності.

Похуїзм можна було б назвати російською версією європейського цинізму, але таке визначення більше заплутує суть справи, ніж прояснює аналогію. На Заході люблять міркувати про цинізм радянських часів, взагалі про російський цинізм. Це — проекція стороннього, не занадто вимогливого до своєї точності погляду. Похуїзм, на перший погляд, близький до цинізму розчаруванням у можливостях зв’язку між «я» та «іншими», помстою «іншим» за її неможливість. Тим часом похуїзм разюче відрізняється від цинізму байдужістю до успіху й відмовою знайти виграшне становище для саморозвитку. Цинізм динамічний, похуїзм — нерухомий; це ідеологія розтоптаних ілюзій. Цинізм — не народне слово; він — просунута частина індивідуалізму, підпорядкування всього й усіх своїм інтересам, активна зарозумілість, що переходить у філософське винищування інших як суперників, обов’язкове змішування їх з гівном, що може закінчитися й реальним знищенням. У Росії цинізм обмежений жменькою «висуванців», які існують у кожному поколінні. У російських низах немає чистого цинізму через неочищеність «я» від общинної лушпайки (звідси про «рідний завод»: не мені, а нам-тo хули…).

Цинізм верхів і похуїзм низів — ось що таке російська смерть.

Похуїзм — пасивний опір, саботаж, який став довічним гальмом. За нестерпного режиму похуїзм сягає майже статусу дисидентства, і його часто плутають із активно обраною соціальною позицією. Той-таки «рідний завод» можна прочитати як надію для російської еміграції, хоча він, швидше за все, працює на користь НКВД. Похуїзм і в останні роки радянської влади вважався у лібералів прогресивним явищем, викликав захват, розчулення. Та коли режим скінчився, виявилося, що похуїзм настільки ввійшов у кров народу, що спрацював проти ліберальних ідей.

Важко сказати, що було причиною, а що — наслідком, але розчарування першої шеренги реформаторів у власному народі було, у всякому разі, мотором корупції. Народ не відгукнувся — отже, збагачуйся. Похуїзм поховав романтику реформ так само однозначно, як і романтику революції, показав неможливість громадського життя в Росії ні в якому вигляді. Він апріорніший за будь-яку спробу змін; «вітер змін» виявився конфузливим випусканням газів. До початку 1990-х років народ був уже викінченим похуїстом, до реформ історично спізнилися, різниця в сорок років між Ригою та Москвою стала «доленосною», розрив часів — незворотнім. Із функціонального розладу, яким похуїзм ще був у Росії 1917 року, він перейшов в органічний стан.