Енциклопедія російської душі

Однак це не зовсім так або навіть навпаки. Екзистенціалізм як традиція кличе до відповідальності розпачу. Пропонує зберегти інтегральність особистості в нестерпних, абсурдних умовах. У нас же «знати життя» означає рятуйся як можеш, учися викручуватися в будь-який спосіб. На цей випадок і заготовлено знамениту спецприказку: «не об’їбеш — не проживеш». Звичайно, деякі тонкі діячі відразу морщаться й починають приказку вимазувати. І це також вихід у національну філософію. Треба виживати за кодом, який не розголошується. Не розкрити гнійник, а підтиснути губи. Приказка для службового користування. Але все-таки: кого саме приказка закликає «об’їбать»? Адресат тут хитро не зазначений. Ми всі — її адресати. Прикордонна ситуація виявляється ситуацією вседозволеності. «Знати життя» — не мистецтво жити, а мистецтво виживати.

Чи потрібні мистецтву виживання гарні манери? Смішне запитання. Якщо в мене успіх, слава, овації, дві машини або, не дай Боже, особистий літак — чи знаю я, що таке життя? Ні. Це не життя. Це казна-що. Більше того, це дратівливе казна-що. Що більше успіху, то менше життя. Успіх у Росії взагалі лайка. Успіх не обговорюється, а засуджується. Він суперечить етиці вітчизняного життя. Тоді навіщо мріяти про «широкий шлях»? Навіщо сюди запускати поезію? Якась глибока невідповідність. Росіянин упевнений, що позитивні речі нетривалі. Нас так навчає наша історія. Ми так розмачулені життям, що дивитися на процвітання інших — огидно. Хочеться це процвітання опорочити, оголосити йому війну. Але якщо ми приймаємо все це як даність, то нам замість шляху світить санкціоноване почуття злості й заздрості, узаконена зловтіха, якщо в сусіда зірвалося й не вийшло. А це вже істотний запас почуттів. Свого роду натхнення. Але, найголовніше, філософія «знання життя» і «чорного дня» знаходить своє підтвердження в моральному кодексі релігії, освітлюється християнством. Це дуже зручно.